Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

що визначає вік предметів за розпадом нестабільних ізотопів вуглецю в кістках, деревному вугіллі та інших органічних об'єктах. Відтак археологи почали накладати на передісторію послідовність і від 1970-х років почала набувати форми глобальна структура історії.

Коли у 1980-і роки я завершував навчання, серед старших професорів ще були такі, що казали, що за часів їхнього студентства викладачі радили мати на потреби польових досліджень смокінга та маленького револьвера, що були єдиними надійними інструментами. Я й досі не певен, чи готовий я був їм повірити, але хоч би там що, наприкінці 1950-х років ера Джеймса Бонда безперечно вмирала. Справжні прориви дедалі частіше були здобутком щоденної важкої праці армії професіоналів, що збирали факти, просувалися вглиб до передісторії та дедалі ширше охоплювали земну кулю.

Музейні сховища були переповнені артефактами, полиці бібліотек прогиналися під вагою наукових монографій, але деяких археологів далі турбував брак відповіді на фундаментальне питання — що все це означає? Ситуація 1950-х років була дзеркальним відбитком 1850-х: тоді шукали фактів на підтвердження теорії, тепер дані волали про брак теорії. Озброєні важко-здобутими результатами, фахівці з суспільних наук, особливо в Сполучених Штатах, в середині двадцятого сторіччя почувалися готовими до нового світанку теоретизування.

Фахівці з суспільних наук, що називали себе неоеволюційниками, аби показати, що вони прогресивніші, ніж застарілі "класичні" еволюційники подібні до Спенсера, почали припускати, що то чудово мати так багато фактів, які потребують осмислення, й що водночас велика кількість свідчень сама створює проблему. Важливу інформацію було поховано під безладною масою оповідних звітів антропологів та археологів чи історичних документів. Кажучи стисло, вона була недостатньо науковою. Неоеволюційники відчували, що, аби пробитися крізь ліс типологій дев'ятнадцятого сторіччя й створити єдину теорію суспільства, треба перетворити ці оповіді на числа. Вимірюючи різниці та використовуючи бали, можна було зранжувати суспільства й шукати кореляції між балами та можливими поясненнями. Нарешті вони могли братися до питань, що виправдали б усі витрати грошей та часу на археологію: чи є лише один шлях еволюції суспільств, чи таких шляхів багато; чи суспільства скупчуються на окремих етапах еволюції (і якщо так, як відбувається перехід між етапами); чи, може, все пояснить якийсь один чинник, як-от населення чи технологія (чи, в даному разі, географія).

1955 року Рауль Нерол, антрополог, що працював у величезному міжуніверситетському проекті зі збирання даних під назвою "Територійні дані щодо людських стосунків", зробив першу серйозну спробу створити так званий індекс суспільного розвитку. Вибравши випадковим чином тридцять передпромислових суспільств (деякі сучасні, інші історичні), він дослідив дані з огляду на те, чи є вони достатньо диференційованими. На його думку, це мало відбитися у розмірах найбільших поселень, спеціялізації їхніх ремесел та в кількості підгруп. Звівши результати до стандартного формату, Нерол почав надавати бали. Найнижче опинилися яґани з Вогняної Землі, що 1832 року вразили Дарвіна "існуванням у стані нижчому, ніж в будь-якій іншій частині світу"[65]. Вони дістали лише дванадцять балів з шістдесятьох трьох можливих. Найвище опинилися ацтеки до приходу іспанців, діставши п'ятдесят вісім балів.

Протягом наступних двадцяти років до гри долучилися інші антропологи. Попри те, що вони оперували різними категоріями, наборами даних, математичними моделями та методами підрахунку балів, результати були згідні в межах від 87 до 94 відсотків, що в разі суспільних наук є дуже добрим результатом. Через п'ятдесят років по смерті Спенсера й через сто років по його есеєві про поступ неоеволюційники, здається, видавалися готовими довести закони суспільної еволюції.

Антропологія занепадає

 

тже, що трапилося? Якби неоеволюційники оприлюднили свої висліди та пояснили все, що стосувалося суспільної еволюції, ми всі про це почули б. Мало того, ближче до нашої теми, вони мали б відповісти на запитання, чому Захід панує. Зрештою, це питання стосується рівнів розвитку східного та західного суспільств: чи Захід став лідером вже дуже давно, як твердять прихильники теорій тривалої зафіксованости, чи лідерування Заходу є недавнім, як вважають апологети теорій короткочасової випадковости. Якби неоеволюційники могли вимірювати суспільний розвиток, нам не треба було б морочитися зі складними діяграмами на кшталт таблиці 2.1. Треба було б лише порахувати бали Сходу та Заходу в різних точках, починаючи від кінця льодовикового періоду, порівняти їх та подивитися, котра з теорій краще відповідає реальності. То чому ж ніхто цього не зробив?

Здебільшого, мабуть, через те, що неоеволюціонізм вибухнув ізсередини. Навіть раніше, ніж Нерол у 1950-і роки взявся за логаритмічну лінійку, бажання вимірювати суспільства вражало багатьох антропологів своєю наївністю. "Гурт закону та порядку" (так критики називали Нерола та його однодумців) з їхніми даними, закодованими на перфокартах, таємничими суперечками на теми статистики та комп'ютерами завбільшки з амбар видавався дуже далеким від реального життя археологів, що розкопували шурфи, чи антропологів, що розпитували мисливців-збирачів. У 1960-і роки, коли почалися зміни, неоеволюціонізм вже видавався не так кумедним, як відверто згубним. Наприклад, антрополог Маршал Салінс, автор есея про первісне заможне суспільство, згаданого в другому розділі, починав свою кар'єру у 1950-і роки як еволюційник, але у 1960-і вирішив, що "співчуття й навіть захват від боротьби в'єтнамців, разом із моральним та політичним незадоволенням американською війною, можуть зруйнувати антропологію економічного детермінізму та еволюційного розвитку"[66].

Близько 1967 року, коли Салінс в Парижі доводив, що мисливці-збирачі насправді не були нужденними, нова генерація антропологів, що нагострили зуби на громадянських правах американців, антивоєнних та жіночих рухах і часто занурювалися в антикультуру, позначала віхами набагато жорсткіші позиції. На їхню думку, еволюційники реально робили лише одне — через міряння ранжували незахідні суспільства за ступенем подібности до західних, що вимірювали і, на диво, завжди давали собі найвищі бали.

Археологи Майкл Шенкс та Кристофер Тилі у 1980-і роки писали, що "еволюційні теорії легко сповзають до ідеологій самовиправдовування чи стверджують пріоритети Заходу стосовно інших культур, чиє значення полягає головно в тім, аби бути пагонами нашої сучасної "цивілізації"[67]. Багато критиків вважали також, що ця довіра до чисел була не просто нешкідливою грою, що в неї західняки грали заради свого доброго самопочуття. Вона була невідокремним складником пихи, що породила килимове бомбування, війну у В'єтнамі та військово-промисловий комплекс. Отже, геть ЛБД[68], а разом із ним викладачів етноцентризму з їхньою зарозумілістю та математикою.

Сидячі страйки та наліплювання наличок перетворили академічну дискусію на маніхейську боротьбу добра і зла. Деякі еволюційники вважали своїх критиків морально збанкрутілими релятивістами; деякі критики вважали еволюційників маріонетками американського імперіялізму. Протягом вісімдесятих та дев'ятдесятих років антропологи виборювали свої погляди у