Іен Меттью Морріс - Чому Захід панує - натепер

іншим? І навіть якщо можна виокремити реальність, звідки ми знаємо, які саме фрагменти треба міряти?

Всі ці питання дуже добрі, і якщо ми хочемо пояснити, чому Захід панує, треба на них відповісти — навіть попри те, що пошук відповідей протягом останніх п'ятдесяти років роздер антропологію на клапті. Трохи тремтячи, тепер я занурюся в ці збурені води.

3

Вимірювання минулого

Археологія еволюціює

 

писане наприкінці другого розділу повстання культурних антропологів проти ідеї суспільної еволюції відбулося, коли сама ця ідея ще була досить новою. Сучасне розуміння світу походить лише від 1857 року, коли Герберт Спенсер, англійський енциклопедист без офіційної освіти, оприлюднив свого есея "Поступ: його закон та причина". Спенсер був дивною особистістю, він вже випробував себе у ролях залізничника, редактора журналу Економіст, тоді щойноствореного, і романтичного партнера романістки Джордж Еліот (жодна з цих ролей його не задовольнила, він ніколи не мав постійної роботи й не одружився). Цей есей став несподіваною сенсацією. Спенсер пояснював, що "від найдавнішого минулого, що може охопити Наука, до вчорашніх новацій поступ складається, по суті, з перетворень однорідного на неоднорідне"[62]. Далі він наполягав на тім, що еволюція — це такий процес, коли все починається просто й далі складнішає; нею можна пояснити все про все:

Просування від простого до складного через процес послідовних диференціяцій видається однаковим у найдавніших змінах Всесвіту, що їх ми можемо простежити розумом, і в найдавніших змінах, що їх ми можемо встановити індуктивно. Його видно в геологічній та кліматичній еволюції Землі; його видно в розгортанні кожного окремого організму на її поверхні і в множенні видів організмів; його видно в еволюції Людяности, спостережуваній і в цивілізованому індивіді, і в сукупності рас; його видно в еволюції Суспільства однаковою мірою стосовно його політичної, релігійної та економічної організації; його видно в еволюції всіх тих нескінченних конкретних та абстрактних витворів людської діяльности, що складають довкілля нашого щоденного життя.

Наступні сорок років Спенсер витратив на те, щоб пов'язати геологію, біологію, психологію, соціологію, політику та етику в єдину еволюційну теорію. Він робив це так вдало, що на 1870 рік був, мабуть, найвпливовішим філософом з усіх, що писали англійською мовою. Коли японські та китайські інтелектуали вирішили вивчити західні досягнення, вони насамперед переклали його праці. Великі мислителі епохи схилялися перед його ідеями. Перше видання Походження видів Чарлза Дарвіна, оприлюднене 1859 року, не містило слова "еволюція". Не було його також у другому та третьому, і навіть у четвертому та п'ятому виданнях. Але в шостому виданні, 1872 року, Дарвін відчув потребу запозичити терміна, що на той час вже став загальновідомим[63].

Спенсер вважав, що суспільства еволюціювали через чотири рівні диференціяції, від простого (мандрівні гурти без лідерів) через складне (постійні поселення з політичними лідерами) та подвійно складне (групи з церквами, державами, складним поділом праці та освітою) до потрійно складного (великі цивілізації, як-от Рим та Вікторіянська Британія). Схема стала модною, проте важко було знайти двох теоретиків, що дійшли б цілковитої згоди щодо того, якими наличками позначати етапи. Дехто говорив про еволюцію від дикунства через варварство до цивілізації, інші віддавали перевагу еволюції від магії через релігію до науки. Біля 1906 року термінологічні хащі так усім набридли, що Макс Вебер, батько-засновник соціології, поскаржився на "пихатість сучасних авторів, що поводяться з термінологією, що її вживають інші автори, як із власною зубною щіткою"[64].

Хоч би які налички вживали еволюційники, все одно перед усіма поставала та сама проблема. Вони мали внутрішню певність щодо своєї правоти, але мало твердих свідчень, що її доводили б. Отже, було створено нову дисципліну, що мала постачати дані, — антропологію. Міркування були такі: деякі суспільства менш розвинені, ніж інші; поколонізовані народи Африки  чи островів Тробріян, з їхніми кам'яними знаряддями та колоритними звичаями, подібні до живих предків і відбивають те, якими мали б бути в передісторичні часи цивілізовані люди з потрійно складних суспільств. Від антрополога вимагали лише (не беручи до уваги боротьби з малярією, внутрішніми паразитами та невдячними тубільцями) добрих записів, і він (в ті часи дуже рідко вона) мав повернутися додому та заповнити прогалини в еволюційній оповіді.

Саме цю інтелектуальну програму заперечував Малиновський. Хоча, до речі, дивно, що вона взагалі виникла. Якщо еволюційники хотіли задокументувати поступ, чому не зробити це напряму й не використати археологічні дані, фізичні залишки справжніх передісторичних суспільств, замість іти непрямим шляхом, користуватися антропологічними спостереженнями сучасних груп і розглядати їх як пережитки? Відповідь: сто років тому археологи знали досить мало. Серйозні розкопки ледве почалися, еволюційники мусили комбінувати вбогу інформацію з археологічних звітів із випадковими деталями з давньої літератури та випадкових етнографічних описів. Саме тому Малиновському та іншим антропологам, що мислили подібно до нього, було легко оголосити реконструкції еволюційників спекулятивними оповідками.

Археологія — наука молода. Лише триста років тому наші найдавніші історичні свідчення — китайські П'ять класиків, індійські Веди, Юдейська Біблія та грецький поет Гомер — заледве сягали 1000 років до н. е. Давніше за ці шедеври все вкрито темрявою. Простенька дія — викопування речей — змінила все, але вона потребувала часу. Коли Наполеон 1799 року завоював Єгипет, він привіз туди легіон науковців, що скопіювали чи вивезли десятки стародавніх написів. У 1820-і роки французькі лінгвісти розгадали секрети цих єрогліфічних текстів і одразу додали до задокументованої історії дві тисячі років. Аби не відстати, британські дослідники протягом 1840-х років тунелями дісталися зруйнованих міст на території теперішнього Іраку та, висячи на мотузках, потранскрибували королівські написи в горах Ірану. До закінчення десятиріччя науковці вміли читати давньоперські та асирійські написи і мудрість Вавилона.

Коли у 1850-і роки Спенсер почав писати про поступ, археологія ще була радше пригодою, ніж наукою, й рясніла реальними живими Індіянами Джонсами. Лише у 1870-і роки археологи почали застосовувати в розкопках геологічний принцип стратиграфії (базований на здоровому глузді погляд, що, позаяк верхній шар землі на стоянці мав потрапити туди пізніше за нижчі шари, можна реконструювати порядок подій за послідовністю відкладів), а провідним напрямом стратиграфічний аналіз став лише у 1920-і. У датуванні знахідок археологи все ще залежали від того, чи можна пов'язати розкопувані стоянки з подіями, згаданими в давній літературі, тому аж до 1940-х років знахідки в усьому світі перебували здебільшого в імлі припущень та здогадів. Цьому поклало край відкриття фізиків-ядерників — радіовуглецеве датування,