Людмила Черниш - Венді. Факультет світлих., Людмила Черниш

 - Але, якщо вийде так, що Ларіон знайде її, і пам'ять якось буде відновлена. Що робити тоді? - не вгамовувалася жінка.

 - Будемо сподіватися на милість темного мага. Якщо він вибере іншу дівчину, багатьох проблем ми все ж зможемо уникнути. Але якщо він ризикне і буде чекати саме Венді, тоді я навіть не знаю, що буде, коли Ларіон отримає своє і вирішить покарати винних. Можливо, він і не зможе потрапити в безмагічний світ. Але точно знайде спосіб дістати тих, хто тут від нього ховається, - і парочка поспішила до виходу.

   Я ледь встигла відскочити, щоб не зіткнутися з ними у вузькому коридорчику. Міланія виглядала дуже стурбованою, і все ж ризикнула подивитися на мене востаннє. Тихо підійшла до дверей моєї кімнати і заглянула туди.

 - Вибач, що довелося розлучити тебе з коханою людиною, але так буде краще для всіх. Сподіваюся, що якщо ти хоч колись дізнаєшся правду, то пробачиш мене за це. Адже я і справді намагалася врятувати не тільки ваші життя, а й цілий світ. Батько Ларіона і справді дуже підступна людина. Тримайся від нього подалі, якщо трапиться так, що ви хоч колись з ним зіткнетеся, - по її щоці скотилася сльоза.

   Вона перетворилася на ледь помітний крихітний світловий спалах, підлетіла до мене і розсипалася мерехтливим пилком. Спляча дівчина перевернулася в ліжку, повернувшись до нас обличчям. Вона теж плакала, втрачаючи найдорожчі спогади.

 - Нам час, - поквапив її чоловік, і гості поспішили піти.

   Ледь жінка зачинила за ними двері і зайшла в мою кімнату, я підскочила на місці немов від різкого стуку. Дивилася по сторонах, немов зовсім не розуміла, де перебуваю. Була перелякана і розгублена. Паніка готувалася атакувати мій розум, але жінка підійшла до мене, обійняла, погладила по волоссю і заговорила.

 - Люба, нічого не бійся, це був просто кошмарний сон, - здається, до її очей теж підступали сльози.

 - Мені наснився не кошмар, а щось прекрасне. Хлопець, такий гарний, сильний і могутній. Ми кохали одне одного, але...

 - Не варто жити мріями і снами, пора повертатися до реальності. Ходімо пити чай з твоєю улюбленою сирною запіканкою. А ще ми після цього підемо за покупками. Ти ж давно хотіла оновити свій гардероб, - і вони пішли на кухню.

   Я чітко пам'ятаю цей момент, коли начебто прокинулася вдома, але було таке відчуття, що все тут чуже. А чарівна запіканка швидко підняла настрій, як і похід по магазинах. Але тут перед очима все попливло, мене немов потоком викинуло в реальність, в обійми Ларіона.

   По щоках котилися сльози, але я не видавала жодного звуку, перебуваючи в повному здивуванні і розгубленості. Злість. Ненависть. Образа. Розчарування. І радість. Тому що я там, де і повинна була бути. З тим, кому і належу. Але від усього цього чомусь не ставало легше.