Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Каелір ішов першим. Його тінь розмазувалась у сірому світлі, позаду — вісім Затьмарених. На північному гребені лунали глухі удари — балісти відступали разом зі схилами. 

Тиша трималась, відколи впала північна баліста...

— Лівий фланг розірвали, — прошепотів Лірон, з’явившись з-за уламків.

Його обличчя було вкрите сажею, а в очах — не біль, а вичерпання. Мов щось уже вмерло всередині.

— Гарвік веде прорив.

Каелір кивнув мовчки. Він зупинився біля попелу, де колись росло дерево. Його ноги занурились у землю, ще теплу від бою.

— Що це? — прошепотів один із Затьмарених.

Лірон нахилився. Срібно-зелений пагінець тремтів серед попелу.

— Вижити серед згарища… — Лірон торкнувся його пальцями. — Навіть це можливо?

Каелір не відповів. Він відчував, як щось давнє ворушиться під землею. Щось, що пам’ятало інші бої. Інших воїнів.

Раптом земля завібрувала. Не від балісти — від присутності.

З півночі, мов з самого вітру, вийшли постаті. Стрункі. Стримані. Мов тіні гори Іліон.

Високі ельфи.

Без знамен. Без магії. Просто — в бойових обладунках, зі зброєю, що досі тримала пам’ять про Ліс Крику.

Каелір завмер. Один із новоприбулих зупинився навпроти. Старий меч на поясі. Накидка з вирізаним знаком Ораксіса — жест ганьби, а не слави.

— Ти? — прошепотів Каелір. — Кенір.

Той кивнув.

— Я думав, ти загинув у Тінь-треку.

— Більшість із нас так думала, — відповів Кенір. — Але гора тримає живих довше, ніж заслуговують.

Мовчання. Каелір дивився на нього, не опускаючи меча.

— Ви прийшли битися?

— Ми прийшли не тікати. Вперше за… скільки? — Кенір провів пальцями по різаному шраму на шкірі. — Відтоді, як вигнали вас. Як ми мовчали, коли горів Ліс. Як не зупинили, коли ваші йшли із Ферінцями.

Каелір зітхнув. Його пальці на руків’ї затремтіли.

— І ви прийшли... зараз?

— Ні, — Кенір поклав долоню на руків’я, але не витягнув меча. — Ми не стали з вами. І не проти вас. Ми — з тими, кого вже не почують. З Іліоном, що гине.

Каелір хотів сказати щось різке, щось про зраду, про втрату. Але язик не слухався. Він побачив у погляді Кеніра не виправдання — а ту ж саму втому. І зрозумів: «вони говорять різними мовами, але про одне».

Тиша. Важка. Гостра. Каелір відчув, як між лопатками холоне порожнеча — так дихає історія, коли вертає старі борги. 

— Ліс Крику ще димить, — кинув один із Затьмарених. — Його спалили ваші брати. І наші — теж.

— І більше ніхто не наважується назвати імена, — відповів Кенір. — Вони зникли разом із гіллям. Замість прощення — пам’ять. Замість суду — земля. Вона пам’ятає все.

Вони дивились один на одного. І тоді Лірон сказав:

— Ми не разом. Але, можливо, сьогодні — не порізно.

Каелір кивнув.

— Навіть якщо після цього — нічого.

— Навіть тоді, — сказав Кенір. — Бо пам’ять — це те, що залишається, коли зникає надія.

Гарвік прорвався. Його загін вийшов із південного напрямку, мов хвиля металу. У його очах палала не лють — вирок. На броні ще залишки срібла — від магії, яка вибухнула раніше. За ним — сотні.

— Тримати лінію! — закричав Лірон.

Каелір став поруч із Кеніром. Вони чекали.

Ферінці били рунові молоти, стріляли вогнем. І тоді туман.

Це був не туман — це був подих. Не природний. Не магічний.

З крові. З коренів. З пам’яті згарища.

У ньому затьмарені й ельфи стояли поруч. Непомітні одне одному. Нерозрізнені для ворога.

У цьому тумані пам’яті, не було зради. Лише тіні, які тримались за землю.

І тримали її.

Ферінці рвонули вперед, як хвиля бронзи й диму. Гарвік ішов попереду — обличчя вкрите сажею, очі — сухі, мов у того, хто вже все згорів. У його руці — важкий гномський меч, викований у Драґондарі: масивний, мов суд, з лезом, яке не світилось — а дихало жаром давно згаслих кузень.

Каелір ступив назустріч. Без шолома, без плаща. Тільки клинок у руці — старий. Іліонський. Без рун, без слави. Але з пам’яттю. Його лезо не блищало, не сяяло рунами. Всі руни згасли. Зосталась сама сталь.

— Тримай межу! — гукнув він. — За те, що ще стоїть, навіть якщо нас уже немає!

Лінія Затьмарених рушила вперед — мов сива тінь. Без гербів. Без знаків. Вони не співали бойових пісень. Лише дихали. Глибоко. Як ті, хто знає — цей бій не для перемоги.

Гарвік і Каелір зіткнулись мовчки.

Їхні мечі вдарились — не як музика, а як шрам. Метал по металу. Обидва з Драґондару. Один — проданий. Другий — подарований. Обидва — з однієї породи заліза, кованої ще до розколу.