Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Гарвік вдарив з плеча, грубо, наче хотів розколоти не Каеліра, а саму пам’ять про нього. Каелір парирував — але в зіткненні відчув не лише силу. Відчув пульс. Пам’ять металу. Їхні клинки пам’ятали Драґондарців

— Ця сталь пам'ятає братів, — кинув він крізь зуби. — Але нас змусили забути.

— Тебе вигнали. Мене навчили вбивати, — прохрипів Гарвік. — Обидва просто виконуємо.

Він замахнувся знову — і Каелір зустрів удар клинком, що тріснув по краю. Скрежещання пробрало до кісток.

Кенір підскочив поруч — у його руках клинок із тієї ж іліонської партії. Він зупинив одного з ферінців, що летів на фланг.

— Якщо впаду — бери обидва, — мовив до Каеліра. — Ці леза пам’ятають краще, ніж ми.

Гарвік спробував обійти — Каелір підсік. Його меч уже тримав тріщину, але стояв.

Ферінці вдарили лавиною — попіл зривався з землі, балісти кидали уламки просто в центр.

Метал зустрів метал. І звук раптом зник — ніби його ковтнуло повітря. Небо знову потемніло, але не від хмар. Від диму, що збирався у форму.

І тоді зірвалось повітря. Не магією. Не чудом. Туман — зітхання старої землі, яка більше не могла мовчати.

І в тому тумані Каелір бачив лише силуети. Ельфи. Затьмарені. Спини до спини. Без запитань.

Коли Гарвік знову зійшовся з ним, Каелір вдарив із обертом — лезо розсікло повітря, але не плоть. Гарвік ухилився. Потім блискавично вдарив знизу — і розсік Каеліру брову. Кров потекла, але він не впав.

— Ти б’єш, бо тебе навчили, — прохрипів Каелір. — А я — бо знаю, за що вмерти.

І тоді — третій удар.

Два гномські мечі з різних кузень зустрілись востаннє. Не скреготом. Не іскрами. А тишею. Тому-що метал уже втомився, мов клинки більше не хотіли бути зброєю.

Гарвік відступив. Рана на його руці горіла. Каелір теж захитався, але стояв.

У той момент тінь вибуху летіла просто в Лірона. І юний Затьмарений — Сагр — кинувся вперед. Він не кликав. Не кричав. Просто — закрив собою. І прийняв усе. Вогонь розірвав його спину. Тіло впало на землю.

Лірон доповз до нього. Притиснувся. І залишився з ним.

...

Після бою Галявина лежала в тиші. Пагінець стояв. Один.

Біля нього сидів Лірон, притискаючи тіло юного Затьмареного, що затулив його від вибуху. Сліз не було. Була лише долоня, покладена на землю.

— Навіть у тіні, — прошепотів він, — можна зростити корінь.

Каелір і Кенір стояли поруч. Вперше — не навпроти. Не поруч. Просто… поруч.

Не як друзі.

Як ті, кого не вписали в історію. Але той, хто лишився.

І земля їх пам’ятала.

Зала П’єдесталу.

Зала П’єдесталу ще тремтіла... Уламки скель потріскували високо над головами, мовби сама гора прислухалась.

Елісія стояла біля західної ніші, диск у руках. Його поверхня була шорстка, злегка тепла, і щоразу, коли вона торкалась його — згадувала Краґ’тар.

— Він теж дихав, — прошепотіла вона. — Там, у глибині. Камінь, якого ніхто не будив, але він чекав. Як тут.

Невар сидів навпроти, зі спертими на коліна руками. Він мовчав, але його очі зосереджено спостерігали за нею.

— Ти боїшся його? — тихо спитав.

— Я боюсь не П’єдесталу. А того, що всі думають, що я маю знати, що з ним робити.

Вона стисла диск. Потім подивилась на уламок Передвісника в його долонях.

— А ти? Що ти бачив, коли взяв це?

— Сум. І злість. Але не свою. Чиюсь чужу, стару... — він затнувся. — Там був Ельрайн. Або щось, що ним було. І воно просило мене не втручатись.

— А ти втрутився?

— Я лишився. Це іноді гірше.

У цей момент до них підійшов Торрік. Його кроки були глухими, мов удари по кузні.

— Зала тріщить, — мовив він. — Якщо не рухнемо раніше — рухне вона.

Елісія подивилась на нього. І на диск.

— Ти пам’ятаєш, — мовила вона. — Тоді, в Краґ’тарі. Ти казав, що гноми кують, але не тримають зброю. Можливо, час змінити це.

Торрік глянув на неї. І в цьому погляді був Дарік. І ті кузні, що плавили ліс. І ті руки, що обирали золото.

— Час — давно минув, — сказав він.

Раптом — тупіт. Голоси. Хтось наближався. Один голос — упертий, злий. Тарен.

І в ту ж мить почулося: тупіт, гул, голоси. Хтось наближався з боку головного проходу. Не один. Багато. Потім — один голос, гучний і впертий:

— Усі відходять. Залишають П’єдестал. Але ви — ви чіпляєтесь за уламки!

Тарен.

Він увійшов без страху. Броня — потемніла, плащ розірваний, лице — закривавлене. За ним — троє ферінських вартових. В руках — меч і... страх не того, що попереду. А того, що всередині.