Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Глава 14. Галявина без світла

Околиці арданського табору під Іліоном.

Галявина завмерла. І світ почав відкочуватись — не назад, а ніби вбік.

Сніг не падав — здіймався з землі, ніби стрічка пам’яті крутиться в зворотному напрямку. Над Іліоном не лишилось нічого — лише тріщина в небі, тонка, як подряпина на зіниці. З неї лилось світло. Не божественне. Не пекельне. Просто — чуже.

Спочатку тріснули волокна. Не мотузки — ті, що зв'язували свідомість зі світом. Тіла втратили вагу, а думки — обрис. Світ не розсипався. Але вже не був своїм. Реналь стояв посеред укріплень, огортаючи плечі брудним плащем. Його меч стирчав у землі, як зарубка на межі. За спиною — табір, сповнений поглядів, які шукали відповіді — бачили лише його. Він не був пророком. Але всі чекали, що саме він скаже: «діяти» або «здатися».

Символи на амулеті Селії зблякли, мовби їх стерли зсередини.

— Реналю... — голос Селії звучав віддалено, ніби з-поза води. Вона стояла на краю пагорба, в її долонях — амулет, який більше не пульсував. — Магія згасла.

— Згасла? — Він не здивувався. Просто кивнув. — А отже, вони почали.

— П’єдестал активовано без четвертого Кута, — підтвердила вона. — Система дала сигнал, але... нікого не впізнала.

— Це не світло, — сказав він. — Це відповідь. Порожня.

Позаду них, на схилі, вибухнула гномська баліста. Без попередження. Без пострілу.

Один з магів, у розірваній мантії, кинувся до іншого мага, що готував контрмагічний бар’єр.

— Починай! Ми не втратимо ще одну варту!

— Зачекай, руна не стабі... — але було пізно.

Закляття встигло народитись — і одразу згасло. У мага, що стояв у центрі символу, груди спалахнули — не світлом, а зворотним запалом. Його тіло піднялося в повітря і розлетілось на кристалічні уламки. Селія кинулася вперед, але встигла лише затулити обличчя.

— Він... не порушив закону. Він просто... не встиг, — прошепотіла вона.

— Магія більше не підкорюється людям, — сухо відказав Реналь. — Вона сама тепер судить.

Кілька офіцерів зібралися поблизу. Один із них — молодий, з погонами арданської гвардії — виступив наперед:

— Якщо П’єдестал дійсно не прийняв активацію, пане… то, може, час визнати, що ми втратили керування?

— Ми ніколи не керували. Ми лиш тримались, поки світ не вирішив зламатися, — Реналь подивився просто в очі. — Якщо ти хочеш втекти — йди. Але Галявина не втече. Вона вже тут.

Офіцер зціпив зуби, але не заперечив.

Селія підійшла ближче. Її очі... були не зовсім її. Немов дивились уже крізь нього, в щось, що він не бачив.

— Що ти бачиш? — запитав він тихо.

— Тінь, — прошепотіла вона. — Не людини. Не ельфа. Не з цього світу. Вона йде в Галявину. Але не йде — спадає. Її обриси... пульсують, наче вона не фігура, а наслідок.

— Ораксіс?

— Ні. Це не він. Але з тієї самої глибини. Як його відлуння. І я бачу більше.

Вона вказала на розщеплену хмару — там, де небо тріснуло востаннє. В самій тріщині пульсувало щось живе. Геометрія світу зсунулась, як віддзеркалення у воді, в яке кинули камінь. У тому спотворенні — обриси скель, моря і вежі. Айліс’єн? Але не такий, як у легендах. Зміщений. Хворий. І посеред того — щось, що нагадувало око. Без зіниці. Без напрямку. Але з поглядом.

— Воно не дивиться. Воно є дивленням, — прошепотіла Селія. — І якщо хтось гляне туди у відповідь — буде втягнений.

Реналь глянув на Галявину.

— Якщо ми не стримаємо фронт — вона стане вікном. А не полем.

— Вона вже є, — відповіла Селія. — І тепер питає: хто ще залишився, щоб відповідати?

...

На передовій, біля уламків ще однієї балісти, Тарен кричав на гнома-інженера:

— Ви нас зрадили! Це ви зруйнували баланс!

— Ми давали вам залізо, не вирок! — кричав той. — Ваша руна вибухнула першою!

— Я вас попереджав! — Тарен вихопив меч, але його лезо почорніло на очах. Руничний візерунок згас.

Реналь підійшов. Його тінь упала між двома постатями.

— Досить. Усі — на Галявину. Це не війна. Це точка збору світу.

— Це пастка, — прошипів Тарен. — Ви хочете сховатися за уламками.

— Ми хочемо зібрати уламки. І хоч щось вберегти, — відповів Реналь.

...

Селія знову підняла очі до неба.

— Це не Суд. Це його відлуння. Але воно вже не питає. Воно дивиться.

І коли вона сказала це — ще одна баліста спалахнула вдалині.

А небо знову тріснуло.

Центральна Галявина Іліону. Те, що залишилось від неї.

Повітря тримало сніг, не відпускаючи його вниз, мов чекав дозволу впасти. Повітря мало присмак попелу, старого, в’їдливого, такого, що в’їдався в легені, як незабуте. Галявина була не полем бою — вона була раною, яка не закривалась.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍