Олена Воля - І буде життя, Олена Воля

Михайло з похресником стояли на зупинці, виглядаючи 21 маршрутку. Було досить спекотно, тому хлопчик раз за разом ховався у затінку під каштаном. Звідти він добре бачив проїжджу частину. Йому вже так кортіло побачити тітку Зоряну.

Нарешті бусик повернув на зупинку.

− Хрещена! − загукав хлопчик і побіг на зустріч.

− Мій Володар миру, − обійняла малого Зоряна, − ти так підріс. Напевне, їси багато каші і довго гуляєш надворі.

 − Кашу їм, але не багато, − почав розповідь племінник, крокуючи поряд з тіткою. − А от на вулицю вибігаю, коли мама бере з собою Улянку. Вони граються на площадці, а я тим часом катаюся на самокаті або велосипеді у скверику. А я вже на двоколісному велику можу їздити.

− Ого. То ти вже зовсім дорослий.

− Ще ні, але ми з друзями вирішили розвивати свої вміння, навіть трюки вчимося робити, − Володя підстрибнув, вдаючи велосипедний поворот.

Раптом хлопчик зупинився, пильно розглянув тітку.

− А де торт? − очі малого полізли на лоб. − Чи ти його в маршрутці забула?

− Та ось всі пакунки, − засміявся Михайло, підходячи до Володі. − А ти навіть не помітив, що тітка Зоряна не сама приїхала в гості.

Лиш тепер Володя побачив поруч із хрещеним дівчинку, очевидно старшу за нього на пару років.

− Привіт, − посміхнулася дівчинка. − Мене звати Ілона.

− Привіт. А я Володимир.

− Ти що? Забув Ілонку? Ви тільки два роки не бачилися, − Зоряна поклала руку на плече племінника. − Хоча вона справді змінилася, теж підросла.

− А-а. Здається, пригадую. На фотках бачив. Мама багато розказувала. Але не дуже пам'ятаю, щоб ми разом гралися.

− Я тебе теж не впізнала б, якби не дядько Михайло. Ти справді підріс. Коли ми з мамою до вас приїжджали в гості, ти соромився і не йшов гратися. Тільки до Зорі тулився або до своєї мами.

− А чому ти тітку Зоряну Зорею називаєш. Ніби ви подружки.

− А ми справді подружки. Ти не думай. Я поважаю дорослих. Але з твоєю мамою і тітонькою у нас особливі відносини.

− Ходімо вже щебетунчики, − Зоряна взяла дітей за руки. − Нас уже давно чекають.

− А решта коли прибудуть? − тут вже Михайло завів розмову. − Я думав, що всі разом приїдете.

− Оксана з Сергієм десь через дві години приїдуть. Їх чоловік має зустріти на вокзалі. То вже разом з подарунком прибудуть.

− Так довго чекати, − Володя притулився до Зоряни, щоб тільки вона почула. − А я вже так тортика хочу.

− Ти ж мій солоденький. Доведеться потерпіти. Ви тим часом з Ілоною пограєте. А ми святковий стіл накриємо.

− Не вийде. Улянка швидко виспиться і доведеться няньчитися з нею.

− Я вже так хочу її побачити, − Ілона навіть пришвидшила ходьбу. − Поняньчуся з радістю. Це ж така потішка.

− Ага. Побачу, як ти будеш тішитися, коли доведеться усе збирати після малого вихору, − зауважив Володя як брат з досвідом.

Дорослі засміялися.

− Улянка точно як ти в дитинстві, − Михайло підморгнув Зоряні. − Мілана увесь час виправляла твої пустощі. Пам'ятаєш як дід Іван тебе називав?

− Дівчина-вихор, − посміхнулася жінка і ностальгічно зітхнула. − Веселі були часи...

− Розкажіть ще щось про своє дитинство, − Володя взявся за руки Зоряни та Ілони. − Ти теж про своє розкажи. Ти ж була малою, коли тут війна гриміла і ракети літали.

− Було діло, − Ілона не поспішала вдаватися в деталі. − О! Я тобі про свого Патрончика розкажу.

− Це хто такий? Пес? Я бачив такого мультика.

− Так звали мого хом'ячка. Спершу я його готувала для рятувальної місії. Він був ще зовсім маленьким, коли я його знайшла, тому назвала Патрончиком.

− А як виріс, ти його Патроном називала?

− Хом'як великим не виріс. Принаймні не настільки великим, як пес. Тому для мене він так і залишився Патрончиком.

− А в рятувальну місію ти його відправила? − Володя з повною серйозністю розпитував найцікавіші моменти.

− Коли Патрончик виріс, то став звичайним хом'яком. Цілий день спав у своєму кубельці, а вночі вистукував у колесі. Бачиш, наші з ним уподобання стали надто різними. Та й не хотілося його наражати на небезпеку.

− Зрозумів. А ще якісь тваринки у тебе вдома були?

− Були папуги. Потім кошеня. Але це вже тоді, як у Львів переїхали.

− Розкажи ще щось про війну, − хлопчик вирішив вивідати усе з уст Ілони. Як не є, а вона була практично його одноліткам у ті часи.

− Давай краще я тобі розкажу, як мій тато рятівників готує.

− Він хто у тебе? Інструктор?

− Старший інструктор по підготовці працівників рятувальної служби.

− Ух ти! Це вже цікаво.

Діти жваво гомоніли, швидко крокуючи до будинку. Ці двоє мали різне дитинство, але спогади про війну зачіпали серця обох. Дівчинка пережила жахіття ракетних бомбардувань. Хлопчик зростав у мирній Україні, однак ще в утробі матері довелося пізнати тривожність воєнних часів. Десь на підсвідомому рівні післявоєнні діти відчували трагедію своєї країни. А може, це вже генетично закладено в українському народові, як і дух незламності та віра в перемогу.