Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Можна почитати?

— Ще чого! Навіть не вздумай.

— А ти не боїшся, що хтось інший прочитає, якщо побачить?

— На його совісті буде. — я зробила ковток кави.

— Ми ж курити хотіли. 

— А, точно. Пішли на віранду. 

— А чого не на вулицю?

— Не хочу, аби сусіди мали нову тему для обговорень.

Я закурила і подала йому сигарету, також. Вдихаючи в себе смертельний дим, запитала:

— Що там на «лічному» фронті?

— Нормально.

— Не збираєшся нікого шукати?

— Ні, сама мене знайде.

— Хах, гарна в тебе думка про життя. 

— А в тебе як із Кеншіном?

— Добре. Лиш те, що в шоці буде, коли розкажу про твій прихід.

Хлопець кинув попіл у попільничку й посміхнувся, як він уміє: заворожливо, спокійно, ніжно. Я не нав'язливо розглядала риси його обличчя, розуміючи, що кава не сильно повертає мене до тями, адже добряче так не виспалась. Тільки зараз зрозуміла, що сижу перед ним із розпатланим волоссям, сонна, з напів розтертими залишками стрілок на очах. Хоча, по ньому видно, що він милується цим.

— Інтересно, що би було, якби не було Кеншіна в твоєму житті?

— Думаю, нічого хорошого.

— Чого так?

— Є причини на такий висновок.

— Наприклад?

— Старається для мене, кохає, жертвує своїми бажаннями заради того, щоб я не плакала.

— Думаєш, інший би так не поступив?

— Все можливо, але я не жалію, що з ним.

— А була би зі мною, якби не він?

— До чого це ти клониш?

— Та так, ні до чого. Ладно, пішли, я вже докурив.

Ми встали з місця і направилися в кімнату. Я була без поняття, що робити, тому перше, що мені припало до думок, я вирішила й озвучити. 

— Подивимося фільм?

— М-м-м, фільм... 

— Давай без своїх замашок...

— Ну добре. Який фільм?

— Давай «Уїджі: Дошка Диявола».

— Щось знайоме... А ти бачила?

— Не пам'ятаю. Я принесу щось погризти смачненьке.

Я счезла за дверима. Знайшла в холодильнику масло, в хлібниці — печиво «Марія» і воз'єднала їх в одне ціле таким принципом: масло всередині печива, що розташовуються зверху та знизу. Повернулась.

Ми прилягли на мій диван. На ноутбуці знайшли відповідне кіно і включили. За весь цей час, на диво, ми двоє уважно слухати і вловлювало кожну суть із сюжету. Не знаю, як я буду спати, але зараз ці моменти найпрекрасніші. Нехай і твориться в екрані казна-що...

З шоком на обличчі ми закінчили перегляд і я встала, дістала із куртки сигарету, простягнула Анто і спитала:

— Відпустиш мене помити голову?

— А я тебе тримаю?

— Та хто тебе там знає. — посміхнулась я і счезла за дверима.

За двадцять хвилин моєї відсутності він встиг покурити і зробити те, що я просила не робити. 

Відкривши мій той самий «безсмертний» зошит, йому кинулось в очі щось схоже на відкритку, але відкривши її, він зрозумів, що це історія... Цікавість взяла верх і він взявся за читання мого чергового витвору мистецтва.

Здається, істеричний сміх обгорнув його із середини, але це було не насмішкою, а задоволенням. Йому було приємно, що вона придставляє його в таких тонах. 

Я повернулася, заставши його за процесом закривання зошита... 

— І давно ти про мене пишеш...? — його голос від усвідомлення реальності, трохи різав душу.

Більше немає сенсу приховувати мої справжні почуття, що рвуться творчістю на берег. Та тепер на цьому березі стояв Анто, розуміючи все до останнього рядка. 

— Здається, вже два роки. Точно не пам'ятаю. Ти не зважай, — «задня» все ж переганяла мене, — Це я так... По звичці пишу. Натхнення рветься, нема куди його дівати, як не на аркуш паперу. А з тебе досить хороший персонаж. Але ти близько до серця не бери, я ж не...

— Але зі мною вічність коротка? 

Стало важко навіть проковтнути слину, бо він говорив правду. Він просто повторив мої слова. Але вони так правдиво вбивалися лезом мені в душу. Я стояла непорушно, слухаючи свої дукми, слухаючи тишину та своє серцебиття, поки тишину не перебило різке підняття Анто зі стільця. Секунди цілком вистачило, щоб серце защебетало в мільярди раз швидше. Хлопець торкнувся моєї душі ніжними обіймами. 

~ THE END ~