Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Ти знову плітки переказуєш? — недовірливо перепитала я, вже майже знаючи, якою буде відповідь. 

— Правда кажу, — тітка зітхнула й продовжила проряджати грядку. — Це все перед Літах. Треба уважати на знамення, дитино. 

Я присіла поряд із нею, зітхнувши, і вже не сперечалася. Просто слухала її розповіді — про звірів, про місто, про старі байки. Але думками була далеко. Я механічно перебирав грядку, водночас прикидаючи, як пройде вечір. До заходу не так довго залишилось, невдовзі нарешті звільню Стефона, цього проблемного вовкулаку.

За роботою я так заглибилась у думки, що не одразу збагнула, що гукають саме мене.

— Маланко, ти що, не чуєш? Іди вже, певно, Софія з Феклою кличуть, — тітка голосисто гукнула, підіймаючи голову від грядок і обтрушуючи руки від землі. Її голос, дзвінкий і владний, прорізав теплий вечірній спокій, виводячи мене з задумливості.

— Ага, біжу! — швидко витерла руки об передник, залишивши на ньому сліди землі, і на ходу скинула його біля невеличкої господарської прибудови.

За хвірткою й справді стояли Софія та Фекла. Тітчин слух, як завжди, не підвів.

— Маланко, Маланко, ти чого не наряжена? — закричали подруги в один голос, відкидаючи натяки на стриманість.

Я мимоволі затримала на них погляд. Їхній вигляд аж дух захоплював. Щічки рожеві, як маків цвіт, хусточки й стрічки у волоссі — одна краща за іншу. У Фекли — жовтогаряча спідниця, наче проміння світанку, у Софії — багряна, як осінній захід сонця. 

— Я ж тітці допомагаю, — спробувала викрутитися я, хоч розуміла, що не так просто буде уникнути цьогорічного жертовного багаття, яке молодь влаштовувала просто біля лісу. Сонце вже хилиться до горизонту, а мені ще треба визволити Стефона, тож участь у святкуванні зараз зовсім не на часі.  А головне, що ліс для мене тепер заборонена територія, навіть близько не підійду.

Але спогади про минулорічні веселощі яскраво заграли в уяві, і десь глибоко всередині зародилося щире бажання втрапити туди. Щоправда, ризикувати було недоречно. 

— Тітці? — Софія глянула на мене, насупивши брови, і скривилася так, ніби я щойно образила її особисто. — Ти серйозно? Поміняла свято на роботу?

Фекла засміялася, прикриваючи рота рукою, але в її погляді промайнув хитрий вогник. Вона зробила крок уперед і нахилилася до мене, ніби збиралася довірити якусь страшну таємницю.

— А знаєш, що скажу, Маланко? — шепнула вона, її очі хитро заблищали, — краще просити пробачення, ніж дозволу. Це мій брат так сказав, коли оженився на дівчині, яку батьки не схвалювали. У нашій ситуації теж підходить!

— Про що це ти? — насторожилася я, не розуміючи, до чого вона хилить.

Не встигла додумати, як Фекла різко обернулася й крикнула у бік вулиці:

— Хлопці, ну що, час настав! Забирайте її!

Софія вхопила мене за руку, поки я ще намагалася збагнути, що відбувається.

— Це не моя ідея, — швидко виправдовувалась вона, хоч і радісно сміялася, — але підтримати я її підтримала.

— Що за...?! — хотіла обуритися я, але не встигла. З—за рогу вибіг гурт юнаків у святкових костюмах. Їхні маски, вирізьблені з дерева й розмальовані яскравими фарбами, нагадували звірів, духів і навіть вигаданих створінь. Кожен із них виглядав так, ніби й справді зійшов зі сторінок давніх легенд.

Хлопці оточили мене, підняли на руки й гучно вигукували, підкидаючи вгору. В їхніх рухах було щось від стародавнього ритуалу, а натовп навколо підхоплював цей шал, голосно сміючись і вигукуючи старовинні фрази, які я знала ще від бабусі.