Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

7.2 Розділ

Я нервово ходила туди—сюди під стінами суду, час від часу поглядаючи на масивні двері. Люди навколо гомоніли, сміялися, обговорювали справу, але я ледве чула їхні слова.

Минуло близько години, коли двері суду нарешті відчинилися, і натовп почав виходити. Разом із хвилею людей я побачила, як виводять Стефона. Його зап’ястя були закуті в кайдани, а погляд — похмурий і відсторонений. Він не бачив мене, хоча я стояла в першому ряді натовпу, стежачи за кожним його кроком. 

Люди щось волали нерозбірливо, кожен сам собі скандував, але всі бажали видовищ.

Його вели вузькими вулицями до приказного місця на головній площі. Усі навколо штовхались, намагаючись побачити засудженого ближче, хтось глузував, хтось навіть намагався доторкнутися до нього. На площі його поставили на невеличкий підвищений поміст, і, як я й очікувала, закували в колодки. Тепер йому належало провести тут цілий день, до заходу сонця. 

Люди збиратимуться навколо, кидатимуться гнилими фруктами чи палицями, висміюватимуть його. Такий вже народ. Але все ж це було краще, ніж опинитись у в’язниці чи бути вигнаним із міста назавжди. А в цьому разі, це б ще й означала позбавити його навіть примарного шансу повернутись додому, в свій світ.

Я спостерігала здаля, не змозі з ним заговорити. Хотілося підійти до нього, підтримати хоча б словом, але це могло тільки погіршити його становище. "Тримайся, Стефоне", — подумки промовила я.

Поспішила до роботи. Хоч і не хотілося його залишати, але я запланувала повернутися, коли натовп трохи розійдеться. Час тягнувся неймовірно повільно, а сонце, що піднімалося дедалі вище, здавалося, навмисно розтягувало цей день. Я раз по раз кидала погляд у віконце таверни, сподіваючись, що стане хоч трохи легше на душі, але марно. 

— Йди вже, горе моє. Не можу дивитись на тебе сьогодні, —  тихо промовила Софія, крадькома поглядаючи на пана Тадея, який стояв за стійкою. — Скажу, що ти на обіді затрималася. Але, Маланко, провідай свого ненаглядного швидко, бо в нашого пана терпіння не безкінечне. 

Я подивилася на Софію з вдячністю і кивнула, поспіхом скидаючи передник. Софія зітхнула, поглянула на мене, а потім поспішила до відвідувачів.

Я вирушила короткою дорогою, прихопивши з собою пляшку з водою, сонце сьогодні, немов навмисно відрізнялось пекучістю. Люди на площі, хоч і почали розходитись, усе ще стояли невеликими групками, перемовлялись та сміялись. Натовп біля Стефона вже не був таким густим, але він усе ще привертав увагу.

Його фігура у колодках здавалася меншою, ніж завжди, хоча я знала, що це ілюзія — не від фізичної сили зменшився, а від морального удару. Підходячи ближче, я бачила, як він опустив голову, уникаючи поглядів натовпу.

Я зупинилась на кілька кроків від помосту. Двоє стражників стояли поруч, пильно стежачи за порядком. Вони обидва недбало спирались на свої списи, перегукуючись між собою, і навіть не помітили мене.

— Стефоне! — покликала я його пошепки, намагаючись не привернути уваги інших.

Він повільно підняв голову, і коли його погляд зустрів мій, у його очах з’явилась суміш полегшення та провини. Я не змогла стриматись і кинулась ближче, хоч і розуміла, що не зможу доторкнутись до нього чи звільнити.

— Як ти? — запитала я, зупиняючись біля платформи.

— Як можу бути, закутий на очах у цілого міста? — його голос був глухим і трохи надламаним. — Дякую, що прийшла, хоча не варто було.

— Не кажи так. Це дрібниця, — відповіла я, хоча в глибині душі знала, що для нього це далеко не дрібниця.

Сонце піднімалося все вище, і тіні почали коротшати. Люди поступово залишали площу, хоч і не всі.

— Це ненадовго, — додала я, намагаючись вселити у нього надію. — Скоро все скінчиться, і ти знову будеш вільний.

Стефон гірко всміхнувся.

— Я пам’ятатиму цей день до кінця життя. Але ти... ти навіщо тут?

— Софія прикрила мене, — зізналася я. — Але навіть якби ні, я б усе одно прийшла.

На якусь мить він просто дивився на мене, і я не могла розгадати, що криється за його поглядом — вдячність чи розчарування в самому собі.

— Дякую, — нарешті сказав він.

Я зітхнула, розуміючи, що довго тут залишатись не можу.

— Я можу дати йому води, — голосно звернулась до стражі. — Від такої спеки й померти недовго.

Вони переглянулись між собою, та розійшлись пропускаючи мене до Стефона.

— Я повернусь до тебе, щоб звільнити, не хвилюйся другого дня тобі не доведеться тут бути, — прошепотіла я. — Тримайся.

Я дала йому відпити води і продовжила:

— Такі правила, від повинності може звільнити хтось з містять, тільки після заходу сонця. Якщо цього не зробити кара продовжуватиметься другого дня. Але не хвилюйся, я буду вчасно.

Він провів мене поглядом, але я, не озираючись, поспішила назад до таверни, щоб повернутися до роботи. Після закінчення зміни я знову навідалася до Стефона, та нічим суттєвим допомогти не могла. Він за законом повинен був перебувати на площі до заходу сонця, а ось у сутінках я вже точно звільню його — принаймні, така думка зігрівала мене весь цей довгий день.

Додому я повернулася в трохи понурому стані. Не заставши тітоньку в будинку, вийшла на задній двір. Там, серед грядок, вона клопоталася біля свого незвичного городу. Її прянощі та рідкісні спеції, які неможливо було знайти у звичайних огородників, завжди росли тут густо, під її уважним доглядом. 

— Тобі допомогти? — закатала я рукави, стаючи на грядки. 

— А тобі що, в таверні мало роботи дають? Іди, відпочинь, — відгукнулася вона, не підводячи голови від землі. 

— Та нема чим зайнятися, — зітхнула я, поволі підходячи до неї. 

Тітка, схилившись низько над грядкою, бурмотіла собі під ніс: 

— Чула, в селі за річкою, що за великим млином, знову звірина дика з лісу вийшла. Чи то налякана, чи голодна, подавили домашніх птахів і козу над’їли. Уявляєш, який жах відбувається! 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍