Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Ми друзі, — без особливого намагання переконати, відповіла їй.

Вона лише кинула коротке «Ну—ну», але більше нічого не сказала. 

— Гей, паночки досить теревень, чекаємо на своє замовлення вже вічність, — крикнув відвідувач і я поспішила рознести напої.

За кілька годин, які тягнулися мов вічність, пан Тадей нарешті повернувся. Я підскочила до нього, ледь він ступив на поріг таверни. 

— Його не засудять? — швидко випалила, підлетівши, наче вихор. 

— Засудять, звичайно, — відповів він спокійно, наче йшлося про звичний день. — Це ж треба було викрасти золото у самого головного канцеляра міста. 

Моє серце стиснулося, мов у лещатах. 

— Як? Що робити? — гарячково перепитала я, відчуваючи, як відчай бере верх. 

Тадей, навіть не кваплячись, пройшов до стійки, дістав свій звичний глечик із медовухою і налив собі повну чашу. Лише тоді, обернувшись до мене, він посміхнувся. 

— Засудять, але до повинності на площі. Я переконав канцеляра твоїми словами. Ну і, звісно, пообіцяв обслуговувати його в нашій таверні без черги та зі знижками. Тож тобі доведеться взяти ще кілька додаткових змін, щоб відпрацювати цю милість. 

— Так, звичайно! — я поспішно скинула передник і вже була готова бігти. 

Але Тадей, насупившись, глянув на мене поверх своїх окулярів. 

— І куди ти зібралась? 

— Провідати його, звісно! — пояснила я, стоячи на порозі. — І розповісти, що він відбувся лише повинністю.

— У цю годину тебе вже не пустять до нього, — відповів він сухо, відпиваючи зі своєї чаші. — А суд перенесли на ранок. От на площі й зустрінетесь. Закінчилась коту масляна, — пробурчав він, повертаючись до своїх справ.  — Та й і йому буде на користь знання, що його можуть осудити з більш серйозними наслідками, а не просто залишити в колодках посеред міста

Я змушена була повернутися до роботи. Добре, що Софія поставилася до ситуації з розумінням. Вона відпустила мене, а сама залишилась доопрацьовувати вечірню зміну, щоб я могла хоча б трохи прийти до тями. 

Додому я поверталася змучена і виснажена, не тільки через фізичну працю, але й через стрес, який висів над головою, мов грозова хмара. «Що я роблю? Що він робить? Чому всі проблеми звалюються на мене одночасно?»

Вже лежачи на ліжку, я розуміла, що все могло обійтись набагато гірше, я чула про норов міського канцеляра, хоч сама раніше з ним і не зіштовхувалась, він мав ще ой норов.  

Одразу зранку я побігла до суду, хоча всередині вже було не проштовхнутись. Натовп зівак заповнив залу до країв, і я, попри всі спроби, не змогла навіть побачити Стефона. Зрештою, зітхнувши, я покинула судову залу та стала чекати на вулиці. 

Це був рідкісний випадок — привселюдний суд. Місто давно не мало таких гучних справ, але цього разу вирішили зробити з процесу показове дійство, підкреслити справедливість законів саме перед Літах. Уперше за довгий час мали застосувати публічне покарання на головній площі. І хоча в глибині душі я знала, що саме моя ідея вплинула на вибір покарання, це все ж був кращий варіант, ніж заслання чи ув’язнення, що чекали б його за таку крадіжку.