Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

7 Розділ

Серце шалено гупало в грудях, кожен крок відгукувався болем у ногах, але я бігла. Повз мене миготіли вивіски, обличчя перехожих, звуки міста розчинялися у шумі крові у вухах.

Коли добігла до знайомих дверей таверни, різко штовхнула їх, майже влетівши всередину.

— Маланко? — здивовано вигукнув хазяїн, що саме розливав пиво для гостей. Його густі брови злетіли в гору. — Ти ж мала вихідний. Що сталося?

Я перевела дух, витираючи піт із чола.

— Мені потрібна допомога, — швидко сказала я, озираючись навколо. Таверна була заповнена наполовину. За одним столом весело пиячили місцеві ледарі, за іншим кілька купців обговорювали якісь справи.

— Що ти наробила цього разу? — господар примружився, підходячи ближче.

— Нічого! — відрізала я, але голос видавав, що це неправда. — Просто... Один чоловік потрапив у халепу, і йому потрібна допомога.

— Халепа, кажеш? — хазяїн хитро посміхнувся, дістаючи з—під стійки кухоль. — Це стосується грошей? Чи, може, чогось небезпечнішого?

Я кивнула, дивлячись йому просто в очі:

— Мого друга заарештували. Його хочуть судити за крадіжку, але це його перша провинність. Він просто телепень. Всі в молодості робили, те за що не пишались.

— І чому ти прийшла до мене? — його голос змінився, став серйознішим.

— Ти ж знаєш усіх у цьому місті, — я перейшла майже на шепіт, спираючись на стійку. — Я знаю що ти у свій вихідний випиваєш з нашим бурмістом.

— Ага, і вирішили скористатись цієї інформацією? — хазяїн схрестив руки на грудях, уважно вдивляючись у моє обличчя. — Не думаю, що він може чимось зарадити, якщо він винний, то мусить отримати покарання.

— А я і не кажу, що не мусить, — вперто відповіла я, намагаючись надати голосу впевненості. — Просто не обов’язково його засуджувати до в’язниці. Ніхто давно не виконував повинностей на площі. А перед Літах це навіть доречно — поблажка перед великим святом. І закон не порушать, і він отримає урок. Навіщо псувати життя такому молодому юнакові? Стид цей він запам’ятає надовго. Як ти гадаєш? 

Господар, витираючи руки ганчіркою, примружив очі, ніби оцінюючи мої слова. Потім видихнув: 

— Не помічав за тобою раніше, щоб ти так вмовляти вміла. Це твій хлопець, так? 

Я опустила очі, щоб не видаватися надто розгубленою. 

— Якщо хлопець, то допоможете? 

— Юрко людина настрою, — зітхнув хазяїн. — Треба його чимсь пригостити, а там може й розмова складеться.

Я ледь стримала тріумфальну усмішку.  

— Дякую. Дякую! — поспішила відповісти, ніби боялася, що він передумає. 

Тадей похитав головою, дивлячись на мене з легким докором: 

— Суд уже назначили? 

— Обіцяли сьогодні, — відповіла я, і тривога знову прокинулася в грудях. — Тож треба поспішати.  Його ім’я Стефон.

Хазяїн почухав потилицю, кинувши короткий погляд на зайняту таверну. 

— Щось мені здається, тобі слід попрацювати сьогодні, поки я відлучуся. Відпрацюєш своє прохання. 

— Так, так, без проблем, пане Тадею! — вигукнула я, майже підстрибуючи від радощів. 

— Не так голосно, — пробурчав він, трохи пом’якшуючи тон. — Тоді прибирай столи й рознось кухлі, доки я не повернусь. 

Я одразу взялася до роботи, завзято стираючи крихти зі столів і підхоплюючи порожні кухлі, які залишили клієнти. «Не те щоб це була дрібниця, але зараз у мене був шанс. Хоч і невеликий, та все ж таки шанс». 

Поки я шустро пересувалася між столами, розум працював на повну. Думки лихоманило від тривоги й сумнівів. «Він не повинен постраждати. У якійсь мірі я за нього відповідаю, адже я єдина, хто знає його таємницю».

Пальці автоматично прибирали зі столу, складали посуд, а в голові розгортався справжній ураган. Я не уявляла, як це — бути на його місці, в чужому світі, та ще й підсудним. Ми разом вирушили до відьми, щоб вирішити проблему, і він не побоявся вкрасти той мішечок із золотом. Хоч і мовчки, але це був крок, на який я його штовхнула. 

— Все обійдеться, — прошепотіла я собі під ніс, відклавши черговий кухоль на барну стійку. — Просто повинно. 

Я щиро сподівалася, що бурмістр не відмовить Тадею. Ця розмова може врятувати Стефона. А ось за вчинок він точно отримає. Я дам йому стільки копняків, скільки вистачить моїх сил. Скажу, щоб більше навіть не думав робити подібне.

А якщо пощастить і йому присудять повинність серед площі, то це навіть краще, наступного разу подумає, перед тим, як вчиняти якусь дурість.

— Маланко, ти йдеш на жертовні вогні завтра? — запитала Софі, пролетівши повз із тацею, повною кухлів. Її голос був легкий, як і координація рухів.  

— Їх будуть розпалювати, як і завжди біля лісу? — уточнила я, розкладаючи повні кухлі на свою тацю. 

— Так, ти ж знаєш, — відгукнулася вона, ховаючись за стійкою і витираючи кухлі для наступних відвідувачів. Її рухи були точними, а руки працювали без зайвих зусиль. 

Я замислилася на хвильку, перш ніж відповісти: 

— Я обіцяла тітоньці побути з нею. Пропущу цьогорічні вогнища. 

Софія визирнула з—за стійки, злегка насупившись. 

— Ти останнім часом так відсторонилася від усіх. Я тебе навіть не бачила на святкових ярмарках. 

Я лише знизала плечима, продовжуючи свою справу. 

— Просто було багато справ. 

В її очах з’явився сумнів, але вона промовчала. Софія зазвичай була чуйною і не тиснула, але цього разу з її боку відчувалася якась наполегливість. 

— Справ, кажеш? А це не через того хлопця, від якого ти нам з Феклою казала триматись подалі? — натякнула вона, ховаючи хитру посмішку за тацею. 

Я розгублено підняла погляд, намагаючись приховати хвилювання. 

— Якого ще хлопця? — зобразила я здивування. 

— Та досить Маланко, ми раді, що в тебе нарешті з’явився хлопець. Ми могли б якось прогулятись всі разом.

Софія посміхнулася, лукаво примружившись, і я зрозуміла, що відговорюватись не має сенсу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍