Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— Ти зараз дуже вразлива. Я не залишу тебе одну, — відповів він, цього разу значно спокійніше. 

— Роби що хочеш, — кинула я через плече і вибігла назовні, відчуваючи, як весь тягар останніх подій накочується хвилею.  

Моє серце калатало, відчуття змінювалися з шаленою швидкістю: то хотілося кричати, то провалитися під землю. Що я витворяла? Я ж клеїлась до духа! До нечистого! Договір прив’язав його до мене, тепер я маю це використати, задля свого захисту.

— Чорт... Чорт... — не стрималась і вилаялася вголос, запустивши руки у волосся. 

— Маланко, —тихо промовив Стефон, зупиняючись поруч. — Твоя аура справді стала... живішою. Але ти сама виглядаєш, ніби весь світ на тебе навалився. 

— Без твоїх коментарів, мабуть, цього не помітила б, — відповіла я з гіркою іронією, зупиняючись посеред дороги. 

— Сьогодні я пробачу твою поведінку, — він глибоко зітхнув, ніби намагаючись знайти терпіння. — Але якщо так триватиме далі, я відведу тебе до шамана. Хай бісів із тебе повиганяє. 

— Так, — пробурмотіла я більше до себе, ніж до нього. — Туди. Подалі від центру. До тиші... 

Не озираючись, рушила у напрямку великого млину, що знаходився на околиці, бажаючи лише одного — знайти хоч трохи спокою серед нав’язливих думок і нових спогадів, які поверталися, як стріли в серце.

— Або ні, до центру, — раптом зупинилась і різко розвернулась у протилежний бік вулиці. — Не хочу залишатися наодинці з думками. Піду в центр. Там має бути якась метушня: підготовка до жертовних багать, чи, може, якісь конкурси перед Літах. 

— То ти вирішила? — Стефон спокійно стояв неподалік, схрестивши руки на грудях. Він не наближався, наче навмисно даючи мені простір. 

— Так, точно на площу, — відповіла я, кивнувши сама собі і впевнено рушила вулицею. Але за кілька кроків знову зупинилася, відчувши, як всередині мене щось пручається. 

— Ох і важке ж рішення, так? — Стефон з ледь помітною усмішкою подивився на мене. Його спокій здавалося контрастував з моїм станом, і це трохи дратувало. 

Я нахмурилась, замислено дивлячись перед собою. 

— Якщо звернути в провулок за кілька вулиць до площі, там є чайовня, — промовила я, немов сама до себе. — Там майже ніхто не буває... Отже, все одно вперед, — кинула я, швидше щоб закрити тему, та впевнено рушила вперед.

Ми вже майже дійшли до провулку, якого я потребувала. Стефон, на диво, мовчав. Лише його важкі кроки за спиною нагадували, що я не одна. 

— Чайовня — це краще, ніж великий млин, — раптом промовив він, порівнявшись зі мною. — А там і перекусити можна? 

— Звісно! Де ти бачив, щоб до чаю нічого не подавали? — відповіла я, відчуваючи, як невелика усмішка мимоволі торкнулась моїх вуст. 

Та раптом за спиною почулися викрики. Я різко обернулася і побачила пана, що кричав і вказував пальцем просто на Стефона. Поряд з ним стояли два місцевих стражі.

Не встигла я нічого сказати, як ці стражники у формі наблизилися і взяли Стефона під конвой. 

— Що ви робите? Відпустіть його! — вигукнула я, шокована тим, що відбувається. 

— А ви, панночко, мовчіть, якщо не хочете піти разом із ним як співучасниця, — промовив пан, який досі тикав пальцем у бік Стефона, але тепер уже звернув увагу й на мене. 

— У чому ви його звинувачуєте?! — я схрестила руки на грудях і виступила вперед, поглядом повного обурення впираючись у стражів. 

Пан обійшов мене, наче мене й не було, і безцеремонно поліз рукою в сумку, яка висіла у Стефона через плече. За мить із сумки з’явився важкий мішечок, і все стало на свої місця. 

— А я казав, він поцупив це в мене! — заверещав пан, хапаючи мішечок, як найбільший скарб. 

Я застигла. Аргументів у мене не було. Стефон дійсно був винен, хоча... Мішечок із золотом був платнею, яку ми обидва несли до відьми.  Тому вина частково була й на мені.

— У вас є свідки? — намагалася я втрутитися, але голос втратив упевненість, і навіть мені мої слова прозвучали безпорадно. 

— Я і є свідком. Я поважний пан, моє слово важливе в цьому місті. Чи вважаєте мене брехуном, пані?

Він справді займав не останнє місце в місті, і по правді його слову повірять більше ніж слову незнайомця, та й навіть на слова подавачки теж ніхто не зважатиме.

— Отож, — самовдоволено підсумував пан, розцінивши моє мовчання як згоду. — Судити його будуть вже сьогодні, нема чого зволікати. Пан бурмістр не буде проти, я в цьому впевнений. 

Його голос був холодний і байдужий, наче доля Стефона була вже вирішена. 

Я ж відчула, як усередині все закипає. Роздратування змішалося з розпачем. Стефона безцеремонно вели геть, а я стояла посеред вулиці, мов зачарована. 

— Де його триматимуть? — вигукнула я, зриваючи голос. 

Один зі стражників, не спиняючись, кивнув через плече: 

— Там, де й усіх арештантів перед судом — у вартовні.

Його голос відлунював у моїй свідомості, роздратовано й грубо. 

— Чорт візьми їх! — пробурмотіла я, стиснувши кулаки. 

На вулиці було людно, і поки стражники відводили Стефона до в’язниці, роззяви вже починали перешіптуватися. Хтось кивав на нього, хтось із цікавістю дивився на мене. Мої щоки запалали від принизливих поглядів. 

«Маланко, зосередься. Ти не можеш залишити його там», — думки крутилися в голові, мов заплутані нитки. Жодна з ідей не здавалася правильним рішенням, але одна, хоч і туманна, подавала крихту надії.

Я різко розвернулася в інший бік, оминаючи центральну площу, і побігла вузькими вуличками до таверни, де працювала.