Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

6.3 Розділ

Він підняв голову, його очі темніли, наче в них ховався весь біль світу. 

— Це була твоя доля, — відповів він тихо, але кожне слово відлунювало у моєму серці. — Жінки твого роду прокляті Лісовиком. А я… проклятий вічно вас захищати й втрачати. 

Він зробив крок уперед, і відстань між нами знову скоротилася. 

— Поки він вас переслідує, я повинен бути поруч. Це мій тягар. Так, ми з Вентою, твоєю бабусею, колись давно уклали договір, але жоден із нас не знав, до чого це приведе. 

— Але ти можеш обійти умови, — промовила я з удаваною байдужістю, хоча всередині мене здіймалася буря образи. Ця образа росла з кожним його зітханням, з кожним спогадом, який повертався до мене, мов осколки дзеркала, раптово складені в єдине ціле. 

— Про що ти? — запитав він, справді здивовано.

— Думаю, якби ти погодився, богиня б у мить розірвала цей договір, — я обережно обирала слова, але сказала це прямо, спостерігаючи за його реакцією. 

Його очі спалахнули роздратуванням, і я помітила, як він ледь стримався, щоб не стиснути зуби. 

— Вона не знає про цей договір, і краще, щоб так залишалося. З нею не можна мати справ, ніяких! 

Я не втрималася і, підійнявшись на носочки, нахилилася ближче до нього.  Його долонь лягла на мої груди, наче в спробі зупинити мене, аде вона так і залишилась нерухомою, коли я заговорила:

— Я пам’ятаю тебе, — прошепотіла я, немов ділячись найбільшим секретом. Його погляд змінився, але він мовчав, чекаючи на продовження. — Коли мати залишала мене біля будинку Венти, а самі вони обговорювали щось таке, чого дитині не можна було чути… ти приходив. 

Моє обличчя було так близько до його, що я могла розгледіти тонкі відтінки кольору в його очах. 

— Коли я ледь не втрапила в трясовину, ти з’явився переді мною й провів до безпечного місця. Ти й тоді був поруч. 

Я відчула, як його рука ледь напружилася, але не забралася. 

— Невже договір змушує тебе бути таким чуйним? — завершила я, майже шепочучи ці слова прямо йому в губи. 

Його обличчя залишалося нерухомим, але його погляд ставав усе важчим, ніби в ньому закипали слова, які він ніяк не міг вимовити. 

Мої губи лише злегка торкнулися його, ледве помітний дотик, що розривав тишу між нами. Це було не по—справжньому, я розуміла це. Сон дозволяв відчувати те, що в реальності ніколи не стане можливим. Його тепло, хоч і примарне, лилося хвилею через мене, мов торкання вітру, що несе щось потойбічне. 

Він застиг, наче час для нього перестав існувати. Його руки не рухалися, погляд залишався непроникним, але водночас живим. У цьому дотику не було вимоги чи сили — лише мовчазне запитання. 

Мої губи не зімкнулися остаточно, я чекала. Його реакція могла б розтопити чи відштовхнути. Але замість цього він зробив несподіване: відступив на крихітну відстань, залишаючи легкий шлейф свого тепла. 

— Не можна, — сказав він так тихо, що слова наче танули в повітрі. Його голос був насичений чимось глибоким, наче він сам боровся із собою. 

— Чому? — прошепотіла я, не відводячи погляду. 

— Бо я не маю права доторкнутися до твоєї душі так, як ти цього хочеш. 

Його відповідь була сповнена тіні та прихованих емоцій, які він явно намагався сховати.

Раптом моє тіло почало трясти, наче його охопив невидимий шторм. Я схопилася за руку Милосника, намагаючись утриматися, хоча земля під ногами кудись зникала. 

— Щось відбувається! — вирвалось у мене, і голос здригнувся від паніки. 

— Не опирайся, — його голос звучав м'яко, але водночас владно. — Реальний світ кличе тебе, Маланко. Йди... 

Його тепла рука вислизнула з моєї, і я відчула, як падаю у нескінченну невагомість. Час і простір розчинилися, залишивши мене в порожнечі. Я сіпнулася і відкрила очі. 

Стефон стояв переді мною, його руки тремтіли, поки він трусив мене за плечі. Його голос лунав відчайдушно, тривожно: 

— Ти жива! Жива! — він ледь не шепотів, але емоції змішувались із полегшенням. — Я так боявся... Ти була, наче... під чимось страшним. Темна аура просто обкутала тебе. Здавалося, ти вже ніколи не прокинешся. 

Я кліпнула очима, відчуваючи, як реальність поступово заповнює свідомість.

— Все в порядку, — промовила я, намагаючись надати голосу спокою, але слова вийшли надто сухими. Я повільно підвелася, сівши на підлогу. 

Стефон дивився на мене уважно, майже допитливо, наче шукав відповіді в моєму погляді. Його тривога висіла в повітрі, важким туманом.

— Те люстерко виявилось чужим,  — в’яло промовила, озираючись навколо. 

— Темна аура, — тихо повторив він, немов перевіряючи свої слова. — Маланко, це було щось недобре. Щось... небезпечне.  До чого тут люстерко?

— Он там, — я вказала рукою в бік, де мало б лежати люстерко, але ні його, ні уламків не було. Порожнє місце виглядало так, наче жодної містичної події й не сталося. 

Неквапливо я піднялася з підлоги, відчуваючи, як ноги ледве тримають. Без зайвих слів рушила до виходу. 

— Тобі потрібна допомога? — Стефон, мов тінь, крокував за мною, його голос був занепокоєним. 

— Сам впораюсь, — відрізала я, силуючи себе втиснутись у вузький одвірок і, тримаючись за дерев’яну драбину, почала спускатися. Від кожного кроку дошки під ногами здавалося гнулися. 

— Маланко, ти виглядаєш недобре, — пробурмотів він, намагаючись зловити мій погляд. 

— А коли я взагалі виглядала добре? — випалила, не зупиняючись і не озираючись. Мої ноги, нарешті, торкнулися підлоги першого поверху, і я пройшла коридором повз кухню. 

— Маланко, ви кудись зібрались? — долинув голос тітоньки, яка саме поралася біля столу. 

— Так, прогуляюсь, — відповіла я коротко, не спиняючись. 

— Куди ти зібралась у такому стані? — Стефон йшов слідом, наче охоронець. 

— А тобі що до того? — обернулася різко вже біля дверей, вихлюпуючи на нього увесь свій роздратований стан. — Подихати хочу повітрям. Можна? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍