Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

Кроки. Рівні, впевнені. З тіні вийшов Милосник, його меч ще тремтів, сповнений жару й світла. Він підійшов до мене ближче, в темряві мерехтів лише його погляд і теплі відблиски клинка. Простягнувши до мене руку, він промовив тихо, але твердо: 

— Іди до мене. 

Голова тремтіла, очі застилало безсилля. Я похитала головою, намагаючись пояснити, що не можу навіть піднятися. Проте з рухом усвідомила: я таки рухалася. Немов крізь застиглу воду, але тіло починало слухатися. 

Мовчки, зібравши всі сили, я простягла руку. Його долоня була теплою, живою, і ця теплота, означала, що ми вже в його сні, а не в світі Мари. І тепер лише він тримав мене у своїй реальності.

Я обійняла його так міцно, ніби він був єдиною ниточкою, що тримала мене в цьому світі. Мої руки тремтіли, а слова виходили ламаними: 

— Дякую… Дякую тобі! 

Він застиг, ніби не знав, що робити, його руки нерухомо зависли навколо мене, не торкаючись. 

— Вона не мала права забирати твою душу, — його голос звучав низьким, бархатистим баритоном, у якому відчувалася ледь помітна хрипота. 

Я відсторонилася, повільно переводячи подих, і почала озиратися. Темрява, яка щойно здавалася безкінечною, почала розчинятися. Замість неї проявлялося горище, де я, очевидно, втратила свідомість.

— Я все ще у вісні? — пошепки запитала я, не вірячи власним очам. 

— Так, але тепер ти в безпеці, — відповів він, відводячи погляд убік. — Хтось підкинув тобі прокляту річ, через яку Мара змогла до тебе добратися. Ходили чутки, що Лісовик уклав з нею угоду, але я не вірив до останнього, що він піде на це. Тому вирішив перевірити. 

Його слова прозвучали так буденно, наче він лише виконував чергову задачу. 

— Ти з’явився вчасно… Я вже подумала, що це кінець, — зізналася я, спостерігаючи, як меч у його руках поступово розчиняється, перетворюючись на легкий шлейф сяйва. 

Його погляд пом’якшав, набуваючи людяного тепла, яке я раніше не помічала. Він подивився на мене так, ніби шукав правильні слова, але зрештою сказав просто: 

— Я не дам тебе скривдити. 

— Чому? — запитала я, не відводячи погляду. 

Він мовчав. Його очі на мить потемнішали, а кутики губ ледь помітно смикнулися, наче в нього в голові відбувалася якась боротьба.

— Скажи мені правду, Милоснику, — я підійшла ближче, майже торкаючись його. Мій голос тремтів, але я змусила себе говорити. — Ти казав, що хтось добровільно ділиться з тобою живою енергією. Це енергія болотної відьми, так? Адже ти її покровитель? Вона не промовила твоє ім’я, але тепер очевидно — це ти? 

Його рука м’яко торкнулася мого обличчя. Я відчула тепло, яке розтеклося, залишаючи після себе тонкий, ніби невидимий, шлейф доторку. Він торкався так обережно, ніби щось шанував у цьому жесті. Його пальці ковзнули до підборіддя, але я різко схопила його зап’ясток і зупинила. 

— Дай мені відповідь! Будь—яку! — мій голос був майже зірваний, на межі відчаю. 

Його погляд опустився вниз, кудись між нами, ніби він шукав у порожнечі те, що міг сказати. 

— Я втомилася це відчувати, — додала я, зробивши крок назад, відкинувши його руку, щоб зібрати думки. — Ще недавно я жила стабільним, зрозумілим життям, у якому були плани та бажання. А тепер усе це перетворилося на клубок загадок і небезпек.