Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

6.2 Розділ

Люстерко виглядало так, ніби воно належало комусь шляхетному: золочена рамка, відполірована до блиску, тонка, майже ювелірна робота. Воно вражало своєю витонченістю. 

— Дивно, чому я його раніше не бачила, — прошепотіла я, підносячи люстерко до обличчя. 

У гладкій поверхні відобразилася я, але щось у відображенні здавалося дивним. Світло, яке лилося з маленького віконечка, грало на моїх рисах якось інакше: мої очі здавалися глибшими, щоки — рум'янішими, а волосся переливалося золотистими відблисками. 

— Хм, і чому це в деяких дзеркалах виглядаєш краще, ніж в інших? — пробурмотіла я, усміхнувшись своїм думкам. 

Раптом згори над дахом почувся різкий, пронизливий звук, схожий на верещання ворон чи якийсь дивний скрип. Я здригнулася, не втримавши люстерко в руках. Воно впало на підлогу і по підлозі розлетілись шматочки дзеркальної поверхні.

— Що це ще за... — вирвалося у мене, і я нахилилася, щоб підняти люстерко, але в ту мить стало якось неспокійно.

Моя рука зависла над крихітними уламками, які розсипалися по старих дошках підлоги. Уламки відбивали слабке світло з горищного віконця, і в одному з них я побачила своє відображення. Зупинившись, я втупилася в цей маленький фрагмент, немов зачарована. 

Моє відображення в уламку було дивно розмитим, ніби вода під час хвилі спотворила його контури. Воно тріпотіло, мов дим над багаттям, і водночас магнітно притягувало погляд. Я відчула, як щось важке осідає всередині мене, мов тягар, що поступово витісняє всі думки. 

Свідомість почала віддалятися. Немов крізь туман, я зрозуміла, що не можу відвести погляд від уламка. Моє тіло ставало слабким, неначе сили витікали разом із теплом. Ноги підкосилися, і я впала на коліна, намагаючись втриматися руками за підлогу, але пальці роз'їжджалися по гладкій поверхні. 

Холод, наче павутина, обплів мої кінцівки, а в голові запаморочилося. Я спробувала вдихнути, але це далося важко, наче повітря стало густим і тягучим. З кожною миттю світ навколо здавався все темнішим, ніби його засмоктувала глибока тінь. 

Мої очі закривалися, повільно, але невідворотно. Останній образ, який я побачила, був уламок з відображенням, що вже майже не нагадувало мене. Потім усе зникло. 

Темрява накрила мене, і я навіть не відчула страху. Лише байдужість. Лише тиша.

Туман клубочився навколо, немов холодна димова завіса, що закриває мене від усього живого. У цьому задушливому безгомінні я помітила, як до мене наближається висока, розмита постать. Її обриси ніби плавали в повітрі, то з’являючись, то зникаючи в густій імлі. Моє тіло було ніби прикуте до місця, а кожен м'яз затерп, не слухаючись мене. Єдине, що я могла зробити — вдивлятися в неї, відчуваючи важкий, пронизливий погляд. 

Темрява нависла наді мною, і я побачила щось схоже на обличчя, яке висковзало з мого поля зору, немов масло зі скляної поверхні. Я спробувала закричати, але з моїх вуст не вирвалося жодного звуку. Лише грудне хрипіння, слабке і безпорадне. 

— Шкода, шкода такої гарненької дівчини, — хрипкий голос, схожий на шурхіт сухого листя, прорізав тишу. Постаті не треба було рухатися — її слова здавалися частиною повітря, вони стискали мене ще дужче. — Ти ще могла б пожити, але ж, знаєш, не всім дано дочекатися старості. 

"Я жива! Я не мертва!" — думки билися у моїй свідомості, мов птахи, що заплуталися в павутині. 

— О, ти ще не мертва, — постать схилила голову, мов почувши мої думки, і в її голосі з’явився зловісний присмак насмішки. — Але скоро будеш. Це краще, ніж дозволити Лісовику забрати тебе до своєї царини. Він так хоче тебе отримати, що навіть домовився зі мною. Але все можна змінити.

"Мара! Ти Мара!" — вигукувала я подумки, відчуваючи, як страх стискає серце крижаними пальцями. 

Постаті, здавалося, не потрібні були мої слова. Вона знову заговорила, немов відповідаючи на мої думки: 

— Розумниця, впізнала. Так, я Мара. Але не все так погано. Я можу допомогти тобі, дівчинко. Уклади зі мною угоду — і я позбавлю тебе присутності цього нечистого духа. Більше не буде страху, більше не буде страждань. Що скажеш?

Темрява довкола затягувалася тугіше, мов хмара чорного диму. Мої думки розривалися між жахом і відчаєм. Глузливий голос Мари звучав уже не зовні, а десь усередині мого розуму, мов отруйний шепіт, який проникав у найглибші куточки свідомості. Він витісняв навіть тінь надії, обплутуючи мене словами, які, здавалося, ставали правдою тільки від повторення. 

«Благаю, допоможіть, будь—хто, прошу!» — крикнула я подумки, хоч знала, що це марно. Я була тут сама. 

Мара, здавалося, відчула цей порив, і її сміх став ще гучнішим, огидно розкотистим, ніби сміялися сотні зловісних голосів. 

Це була зловісна мара — ніхто не міг утекти від її хватки. Я знала це з тих давніх переказів, які тепер звучали в голові, мов приречення. Груди тремтіли, важке дихання розривало легені, і я усвідомлювала, що наближається кінець. 

Та я не могла змиритися. 

Щось у мені не давало спокійно прийняти цю долю. Усередині, попри глузування і темряву, залишився крихітний вогник спротиву. Він горів болісно, ледве жевріючи, але не давав зникнути остаточно. 

І я вчепилася в цей вогник з усіх сил.

Голос Мари знову зірвався, наче хижий вітер: 

— Дівчинко, досить! Просто скажи «так». Ти ж не хочеш, щоб твоя душа дісталася Лісовику, правда? Хочеш стати мавкою, однією з його служок? Мучити душі заблудлих у його царині? Ти підеш на це? 

«Як не його прислужницею, то твоєю! І в чому різниця? Ні! Ні!» — кричала я подумки, але замість слів був лише розпач, який відлунював у моїй голові. 

Її фігура стиснулася, а потім вибухнула жахливим, майже нечоловічим вереском: 

— Тоді згинеш! 

Здавалося, що її голос рвав на шмаття сам простір. Якби тут були шибки, вони б розсипалися на пил від цього несамовитого крику. Я зрозуміла, що це кінець і, що зараз усе скінчиться, коли раптом кімнату осяяло яскраве блакитно—помаранчеве сяйво. Промінь розітнув тіло Мари навпіл, і вона розсіялася, немов рідкий дим, розвіваючись у пітьмі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍