Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

— О, ні—ні, — заперечив він, піднявши руки. — Це так не працює. До твого лісу я точно не піду.

— Але ж ти міг би відлякувати духів чи інших істот! — з вигуком заявила я, намагаючись зачепити його гордість.

— Ага, тільки от я б точно не хотів зустрітися з Лісовиком сам на сам, — посмішка зникла з його обличчя. — Він і є та сила, що здатна затягнути в царство Пека. Не варто мати справ із духами. Ні з ким із них.

— Не всі погані. Як той, хто рятує життя, може бути злом? — я вперто не здавалася, перевіряючи міцність його аргументів.

Стефон відвів погляд і, трохи приглушивши голос, відповів: 

— Достатньо того, що він знається з Лісовиком. Хазяїн лісу може бути рівнею самому Пеку, володарю підземного світу найгірших грішників.

— Чур тобі з твоїм Пеком, — з удаваною веселістю відповіла я, щоб розрядити атмосферу. — Краще ось, візьми ці пучки трав і поклади он до тієї скрині.

Згадка про Пека, мов важкий холодний камінь, пригнічувала навіть найсміливішу душу. З дитинства ці страхітливі історії перепліталися з кожним віруванням і забобоном, які в мене вселили дорослі. Я намагалася позбутися їх, але вони залишалися, наче частина крові.

— Скажи, що ти бачив на болоті? — спитала я, перев’язуючи останній пучок.

— Не думаю, що це було щось реальне. Мабуть, мана того місця, — він говорив тихо, але його голос видавав тривогу.

— Твій погляд був такий виразний… — мимохідь промовила я, не дивлячись на нього.

— Я нічого не бачив! — різко обірвав він, і я одразу підняла голову, здивована його тоном.

— Ти чого такий нервовий? Я просто поцікавилася, — відповіла я, трохи пом’якшуючи голос.

Він знизав плечима, але більше нічого не додав, відвернувшись. Його тиша була гучнішою за будь—які слова.

Ненав'язливе спілкування зробило час за роботою непомітним. Стефон і справді допомагав: складав трави, перев'язував пучки, не намагаючись повернутися до розмови про болото, яку я, зізнатися, вже пожалкувала почати. Його голос звучав рівно, і розмови на нейтральні теми лунали якось заспокійливо. 

— Ось ці мішечки склади в ту скриню в кутку, — сказала я, перевіряючи, чи всі трави акуратно розсортовані. — А ці віднеси на кухню, тітка робить із них заготовки за своїми особливими рецептами. Я тут ще приберуся і спущуся. 

Стефон кивнув, беручи в руки мішечки, і швидко зник в отворі, що служило виходом. Я залишилася одна в затишній тиші, наповненій легким запахом сушених трав. Зібравши залишки стебел і пусті полотняні мішки, я вже збиралася спуститися, але мій погляд раптом зачепився за щось у самому закутку горища. 

Скриня, біля якої ми раніше працювали, виглядала старою, але з неї, здавалось, щось виглядало. Тонкий відблиск, який помітила лише тепер, наче притягував погляд. 

— Що це тут? — прошепотіла я до себе, підходячи ближче. 

Між дошками підлоги й низом скрині блиснуло щось золоте. Нахилившись, я обережно витягла знахідку. Це було старовинне люстерко. Його ручка й рамка були прикрашені тонкими різьбленими візерунками, що нагадували сплетіння листя і квітів.