Bella Isfrella - Милосник, Bella Isfrella

6 Розділ

Вже раннім ранком я копошилась на горищі. Свій вихідний я не збиралась проводити в ліжку. Прийшов час навести ладу, зайнятись сортуванням трав, які вже можна було зрізати, а які ще треба було залишити підвішеними. Тут, на висоті, відчувався спокій і тиша, лиш часом пориви вітру розгойдували старі балки.

— Маланко, ти точно сама впораєшся? — загукала знизу тітонька, її голос торкнувся моїх вух, але я не планувала зупинятись.

— Звісно ж, — відповіла я, не звертаючи уваги на її сумніви. — Чи ти збираєшся сама викарабкатись сюди?!

— Можу запропонувати свою допомогу, — веселий чоловічий голос раптом долинув з низу, змушуючи мене миттєво зупинитись. 

Та чорти ж тебе заберіть. Він не вгамовний.

Я встала навколішки та опустилась, моя голова показалась з невеликого одвірку, що вважався входом на горище.

— Ти що тут забув? — гнівно запитала я, виглядаючи з—за перекриття і насуплюючи брови.

— Повз проходив, та й привітався з твоєю тіткою, а вона мене на чай запросила, — промовив він, піднявши філіжанку з напоєм, немов демонструючи свій доказ.

Я зітхнула і подивилась на нього, відчуваючи, як починаю дратуватись від його безтурботності.

— Маланко, будь привітнішою, він пропонує допомогти, — тітка лукаво підморгнула мені і, швидко кудись попрямувавши, додала, бурмочучи під носа: — Справи в мене, справи...

Я мимоволі стисла кулаки, бо знала, що зараз вона піде і залишить мене наодинці з ним. В той час, коли його настрій, схоже, був найвищий, а мій — вкрай незацікавлений.

— Ти чого така бука зранку? — запитав Стефон, обережно відставляючи філіжанку чаю на підвіконня. Він підійшов до драбини й зосереджено вхопився за її щаблі, готуючись піднятися.

— Ти справді хочеш допомогти, чи знову прийшов голову морочити? І навіть не думай приставати, — попередила я, намагаючись надати голосу твердості. Але мій тон звучав так собі — радше як гра, ніж серйозна погроза.

— Вирішив, що тобі не захочеться залишатися самій із усіма цими… думками, — промовив він, піднімаючись до горища. Його обличчя з'явилося в отворі драбини, а очі заграли знайомою лукавинкою. — І взагалі одне іншому не заважає.

Я лише скептично пирхнула, поступаючись і мирячись із його присутністю.

— Знову за рибу гроші, — пробурмотіла я, відступаючи до зв’язаних пучків трав, що звисали з низьких балок.

Горище було залите м’яким світлом, яке проникало крізь вузькі щілини в даху. У повітрі стояв дух сушених трав — полину, материнки й звіробою. У кутку виднівся мішок із прілом солом’яних квітів, які вже мали свою чергу потрапити до зв’язок. Під ногами тихо скрипіли дошки, а пил, піднятий від кроків Стефона, ліниво кружляв у промінні.

— Ну, пані господине, з чого почнемо? — запитав він, легко обтрушуючи руки, ніби був готовий до роботи.

— Для початку можеш зняти ті трави, які вже підсохли. Але обережно, аби не порвати. Якщо впораєшся, подумаю, чи дозволити тобі щось серйозніше, — буркнула я, намагаючись виглядати суворою.

Він лише підняв брову, немов прийняв мій виклик, і підійшов ближче, обдивляючись пучки трав із несподівано серйозним виразом.

— Тут мало світла, — зауважив Стефон, заповнюючи тишу своїм спокійним голосом. 

— Ще скажи, що боїшся темноти? — глузливо кинула я, перебираючи сухі пучки трав.

— Кажу, що це доволі романтично, — усміхнувся він так широко, що на мить захотілось вщипнути себе, щоб не засміятись у відповідь.

На підлозі, де я сиділа, під рукою опинився порожній мішок для трав. Я без вагань жбурнула його Стефонові прямо в груди.

— От і будеш допомагати романтично. І взагалі, хіба пітьма й усе подібне не є вічними супутниками вовкулак? — піддражнила я, не відриваючись від своєї роботи.

— Місяць — це світило мерців, — несподівано промовив він, зрізаючи кілька пучків. — Це не наш час. А ніч символізує первісну пітьму, ту, що була ще до того, як з’явився світ.

— Я думала, що ніч — це ваш час. Хіба вовкулаки не створіння потойбіччя? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним, хоча його слова розпалювали цікавість.

Він тихо засміявся, глибоким і трохи хриплим сміхом, який відбивався від стін горища.

— Ще скажи, що ми слуги темряви, — пожартував він. — У первісні часи нас боялись і прозивали по—різному. Але тепер ми живемо пліч—о—пліч із людьми. Хоча іноді, зізнаюся, трапляються проблеми. Особливо з тими, хто ще не навчився себе контролювати на повню. Але все це врегульовано. 

— Чим? — перепитала я, підводячи на нього здивований погляд.

— Законом про людяність і чесноти, — сказав він, ніби це було щось само собою зрозуміле.

— У вас є подібний закон? — я аж відклала пучок трав і з цікавістю підвела очі до нього.

— Звісно. Усе має свій порядок, навіть у вовкулак, — відповів він, ніби говорив про щось звичне, як про дощ чи зміну пір року. — Якби не закони, то наші відносини з людьми вже давно стали б історією. Ми відшкодовуємо збитки, якщо завдали шкоди. Старші слідкують за молодшими під час кожної повні. І знаєш, після підписання цих угод смертельних випадків не бувало.

— Це навіть дивовижно, — промовила я, схиливши голову набік. — Скажи комусь у нашому місті про свою сутність, і тебе скоріш за все десь закриють. І це, мабуть, буде не найгірший із можливих сценаріїв.

Стефон лише хмикнув у відповідь, злегка похитуючи головою. Він опустився поруч зі мною, акуратно складаючи пучки зрізаних трав.

— Ми відрізняємося, але наша суть не потойбічна й не темна, — промовив він спокійно, не дивлячись на мене. — Як і ви, ми з’являємося на світ із утроби матері, плачемо, коли робимо перший подих, і сміємося, коли нам радісно.

Я на мить замислилася над його словами, відчуваючи тепло від їхньої простоти.

— А непогано, так? — посміхнулася я, на мить відволікаючись від роботи. — Мати друга вовкулаку, з яким можна не боятися ходити до лісу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍