Лада Короп - Терпкий смак твого кохання , Лада Короп

   Рита глибоко зітхнула, коли Андрій запросив її поговорити наодинці. Вона кивнула на знак згоди, і вони трохи відійшли від столика, залишивши Надійку наодинці з її малюнком. 

— Рито, я знаю, чому ти так реагуєш, — почав Андрій, коли вони опинилися в кутку кав’ярні, де їх не могли почути. Його голос звучав напружено, і Рита відчула, як у неї в грудях з’являється відчуття тривоги. 

— Про що ти? — запитала вона, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все тремтіло. — Я знайшов листа. Листа, в якому ти писала про вагітність і народження дитини. 

— Він зробив паузу, ніби намагаючись оцінити її реакцію. — Це правда, що Надійка — моя донька? 

Рита відчула, наче земля йде з-під ніг. Вона мало не впала від шоку, бо не могла повірити, що Андрій дізнався про Надійку таким чином. 

— Ти не маєш права так говорити, Андрію! — вигукнула вона, намагаючись стримати емоції. — Це було давно. Я думала, що ти просто пішов з мого життя, і я зможу почати все спочатку. 

— Але я не можу просто забути про це! — відповів він, підвищуючи голос. — Ти не можеш просто вирішити за мене, що я не маю права знати про свою доньку! Я хочу бути частиною її життя! 

— Ти ж не був поруч, коли вона з’явилася на світ! Ти не знав, що я вагітна, і тепер, коли ти дізнався, ти хочеш її відібрати? — вона відчула, як сльози підступають до очей. 

— Я не знав, — зітхнув Андрій, — і я не можу змінити те, що сталося. Але тепер я хочу бути з вами. Я хочу краще взнати Надійку. Вона має право знати свого батька! — А що ти зробиш? Прийдеш і просто забереш її? — Рита насупилась, розуміючи, що серце розривається від страху. 

— Ти навіть не знаєш, як це — бути батьком. Ти пішов, коли я найбільше тебе потребувала! — Я знаю, я помилявся, — зізнався Андрій, його голос став тихішим. — Але я змінився. Я не можу просто стояти осторонь, коли дізнався, що у мене є дитина. Я хочу виправити свої помилки. 

Рита відчула, як у неї закололо в грудях. Вона не знала, що робити з цими емоціями. Андрій, який колись був частиною її життя, зараз повернувся й вимагає того чого вона не могла йому дати. 

— Я не можу так просто віддати її тобі, — тихо промовила Рита. — Надійка — це моє життя, і я не можу ризикувати її добробутом. 

— Я не прошу тебе віддати її! Я просто хочу, щоб ти мені довірилася. Я хочу бути частиною її життя, якою б вона не була. І я готовий боротися за це, — сказав Андрій, його голос звучав щиро. 

Рита знову відчула, як сльози котяться по її щоках. Вона не знала, чи готова відкривати двері до минулого, чи готова знову впустити Андрія у своє життя. Але водночас, думки про те, що Надійка може познайомитися з батьком, тривожили її ще більше. 

— Я не знаю, Андрію. Я просто не знаю... — прошепотіла вона, відчуваючи, що можливо, все це — лише початок. Початок нових проблем та непорозумінь.