Марі-Анна Харт - Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт

її впіймали

Однієї ночі Кейт прокинулася від гучного шуму. Вона озирнулася – через вікно помітно, що на вулиці зібралися перевертні, їхній рев лунав у темряві. Серце забилося швидше, але, відчуваючи всередині щось незвичне, вона спустилася вниз. На порозі її чекала Ен, схвильована і насторожена.

— Що трапилося? — рясно запитала Кейт, сподіваючись знайти відповіді.

Ен нахилилася до неї, мовляв, не бажаючи занурювати її в деталі.

— Тебе це не стосується, — холодно відповіла вона.

— Я хочу знати, що трапилося, — наполегливо продовжувала Кейт, не готова приймати мовчання.

Ен зітхнула, здавалося, що їй важко говорити правду, але нарешті промовила:

— Хочеш знати? Ну добре… Її впіймали.

— Кого? — Кейт опустошено прошепотіла.

— Матір Лукара. Її щойно доставили на територію зграї.

Кейт опустила очі, сприймаючи цю новину як удар молотом по душі.

— І що тепер буде? — запитала вона, ледь стримуючи тремтіння голосу.

Ен важко подивилася на дівчину і сказала:

— Ділан стратить її.

— Чорт, — зітхнула Кейт

Ен продовжила, голос її трохи затремтів від злості:

— Він би й відьму стратив, якщо б та, що причетна до смерті його батьків, не була недоторканою. ВІдьма – Верховна Жриця. Її не можна зачіпати для Ділана.

У цей момент у Кейт прокотилася спогад про попередню сварку з Діланом – той момент, коли вона, розлючено кричачи, сказала:

— Ти ведеш себе як дитина! То не була моя таємниця, і я не мала права тобі розповідати!

Ці слова, як гострі леза, розрізали простір між ними, нагадуючи про невиправдану вразливість і нерозуміння, яке розділило їх. Але зараз, стоячи перед Ен, Кейт відчувала зовсім інший біль – біль через втрату і безсилля.

Вона мовчки подивилася на закриті двері будинку, звідки доносилися приглушені звуки перевертнів, і відчула, як її душу охоплює темрява. «Як міг Ділан...», – думки здіймалися в її свідомості, мов хмари, що затуляють зоряне небо. Вона знала, що якщо Ділан дійсно вчинить це, їхній світ остаточно впаде у хаос, а стіна між ними стане неподоланною.

— Лкар знає - із тривогою запитала Кейт

— Так, але він нічого зробити не зможе

— Чи можемо ми щось зробити? — нарешті тихо спитала Кейт, голос її був як тихий крик у порожнечі ночі.

Ен, не знаючи, як помирити болючі протиріччя, лише похитала головою.

— Це справи зграї, Кейт. Ми всі знаємо, що древні закони і обмеження не дозволяють Ділану вільно діяти, навіть якщо його душа палає від болю. Але разом із цим… ми не можемо зупинити те, що вже почалося.

Кейт пішла у свою кімнату, але заснути так і не змогла. Вона залишила за собою гуркіт ночі та шепіт перевертнів, що ще лунав ззовні, і опинилася в холодному, пустому просторі, де кожна тінь нагадувала про незакінчені справи та важкі рішення.

Лежачи на ліжку, вона відчувала, як її думки кружляють, немов безжальні вороги, що не дають їй спокою. У пам’яті прокручувалися слова Ен. Кожен спогад про матір Лукара, про Ділана та його вирішальний, але холодний погляд знову накочувався на неї, наче важка хвиля.

Світло місяця, що проникало через заколисане вікно, мерехтіло на стінах кімнати, відкидаючи дивні тіні, які здавалися живими і нагадували про те, що ніч далеко не закінчилася. Кейт відчувала, що час розтягнувся, кожна секунда – як цілий вічний відтинок болю, де немає ні початку, ні кінця.

Вона намагалася знайти в собі сили, згадуючи мрії про майбутню сім’ю, які колись зігрівали її серце. Але тепер ці мрії здавалося розсипалися на частини, рознесені вітром зради та втрат. Кейт мовчки питала себе: «Чи буде колись спокій? Чи зможу я знову повірити у краще?»

Ніч мовчки відповідала лише шелестом вітру за вікном і відлунням далекого реву перевертнів, залишаючи Кейт самотньою у темряві, яка розкривала всі її страхи і невисловлені болі. Вона залишалася там, не знаходячи відпочинку, чекаючи на світанок, що, можливо, принесе з собою хоч краплинку надії.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍