НМ - Привид в гуртожитку, НМ

Дівчата продовжили рухатись крізь туман, їхні кроки були тихими, але в серцях звучала гучна тривога. Повітря ставало все важчим, а туман густішим, але вони все одно не зупинялись. Вони відчували, що цей шлях веде до чогось важливого — до відповідей, до завершення цієї безкінечної гри.

— Ми наближаємось до чогось, — сказала Віка, помітивши, як повітря стало іншим, ніби хтось змінив атмосферу.

— До чого? — запитала Марі, але в її голосі було більше спокою, ніж раніше. Вона прийняла цей момент як даність і готова була вирішити все, що їм доведеться зустріти.

— Не знаю, — відповіла Віка, — але щось тут не так. Щось нас чекає.

Їхній шлях привів до величезних дверей, яких раніше не було видно. Вони стояли перед ними, вражені їхнім виглядом: високі, важкі, і здавалися вони з іншої реальності. Двері були чорні, майже матові, і на них не було жодної ручки. Але на них був напис — тонкими буквами, ледве помітними в цьому мряканні:

"Тільки той, хто готовий зустріти свою тінь, зможе увійти."

Дівчата обмінялися поглядами. Знову загадка. Але цього разу вони не могли ігнорувати того, що відбувалося. Вони прийшли сюди з однією метою — зрозуміти, хто і чому поставив їх у цю пастку. Але тепер вони розуміли, що відповідь не буде такою простою.

— Тінь, — повторила Ася, задумливо дивлячись на напис. — Що це означає? Ми всі маємо свої тіні.

— Тіні... — промовила Марі, не зовсім розуміючи, але внутрішньо відчуваючи, що це важливий момент. — Ми мусимо подивитися в себе, побачити наші темні сторони?

Віка поглянула на дівчат, в її погляді була рішучість.

— Я думаю, це не просто фігура мови. Можливо, ми повинні бути чесними перед собою, подивитись на те, що ми ховали від інших. Тільки так ми зможемо пройти далі.

Вони всі замовкли, і хвилину кожен із них думав над своїми словами. Тіні... кожна з них мала в собі своїх демонов, свої страхи і секрети, про які вони навіть не думали. Але тепер настала година розплати.

— Я готова, — сказала Ася, підходячи до дверей. Вона вперше не відчувала страху. Вона знала, що це було те, чого вона шукала.

Марі та Віка глянули на неї і одразу зрозуміли: вони також повинні були зустріти свої страхи, зважитись на це. Вони не могли повернутися. Вони були на порозі чогось значущого.

Всі троє підійшли до дверей. Вони просто стояли там, дивлячись на них. І раптом, без жодного руху, двері почали повільно відкриватися, створюючи звук, що здавався безмежно гучним у тиші.

Перед ними розкрилася величезна темна кімната, що нагадувала залу. Вона була порожня, але в центрі стояв величезний дзеркальний кут. Всі три дівчата вперше в житті відчули холод, який не був ззовні, але всередині. Дзеркало почало світитися м'яким світлом, немов запрошуючи їх поглянути у своє відображення.

— Це не просто дзеркало, — сказала Віка, наближаючись до нього. — Це, мабуть, відображення нашої істинної сутності.

Дівчата підійшли, і кожна з них побачила своє відображення. Але воно не було таким, яким вони звикли його бачити. Вони побачили свої внутрішні страхи, свої темні сторони, які намагались заховати від інших. Тіні, що сиділи глибоко в їхніх душах, з'явилися на поверхні, відображаючи їхні болі, втрати і жалі.

Але найстрашніше було те, що кожна з них побачила свою реальну сутність, свою справжню силу. Вони зрозуміли, що мають прийняти все це, навіть найтемніші частини себе.

Дівчата вклонилися один одному, розуміючи, що не можна обирати лише одну частину себе. Вони мусили прийняти своє "я", з усіма його темними і світлими сторонами.

Віддзеркалення знову змінилось. Дзеркало почало тріщати, і кімната змінилася. Вони стояли тепер на новому порозі — порозі, де не було місця для страху.

Темрява в кімнаті стала ще гущою, ніби самі стіни поглинали світло. Під ногами відчувалася нестабільність, земля, здавалося, танула, а їхні тіні, що раніше були чіткими, почали повільно рухатися, розмиваючись. Кожна з дівчат відчула, як починає втрачати контроль над своїми думками, над тими частинами себе, які вони прагнули приховати. Здавалось, що тінь, яку вони бачили у дзеркалі, намагається захопити їх, змусити підкоритися своїм найгіршим страхам.

Марі першою відчула, як важкість душить її. Її дихання стало важким, а серце билося настільки сильно, що в груди наче впиралася невидима рука.

— Що з нами відбувається? — прошепотіла вона, озираючись на подруг. Її голос звучав розгублено, не впізнавано. — Ми... ми не можемо тут залишатися.

Ася і Віка виглядали так само розгублено, але їхні обличчя видавали страх, котрий вони намагалися приховати. Вони почали повертатися один до одного, наче шукали підтримки, але ніхто не міг дати відповіді.

— Ми втрачаємо себе, — сказала Ася, в її голосі з'явилася паніка. — Я не можу... я не можу більше це терпіти!

І справді, їхні думки ставали все більш розмитими, наче вони починали потрапляти у лабіринт без виходу. У головах лунали голоси, які були схожі на їхні власні, але водночас і чужі. Це була безкрайня тиша, яку порушували тільки їхні важкі, ривчасті дихання. Кожен погляд в дзеркало відображав ще більшу тривогу і нерозуміння. Тіні навколо них танцювали, переслідували їх.

— Що це за місце? — прошепотіла Віка, у її голосі звучала відчайдушна спроба знайти логіку в цьому кошмарі. — Чому ми не можемо вийти?

Вона обернулася до дверей, які за дивним збігом обставин залишалися закритими. Тільки зараз дівчата помітили, що вони навіть не пам'ятали, як потрапили сюди, чи як взагалі відкрили ті двері. Усе здавалося таким нелогічним, таким непередбачуваним.

Марі ступила один крок назад, немов хочучи вибратися, але її ноги знову втягнулися в темну підлогу, мов у болоті.

— Ми... ми не можемо покинути це місце... — сказала вона з тривогою, що відлунювала в її голосі.

І раптом, у темряві кімнати, перед ними виникло нове відображення. Але тепер це була не просто їхня тінь. У дзеркалі з'явилася щось чи хтось — силуети в масках, схожі на тих, кого вони бачили в своїх кошмарах. Ці обличчя не мали виразів, але їхня присутність була потужною, вони дивилися прямо в душу, ніби знали всі їхні темні таємниці.