Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

манто, на голові мала таку ж шапку, взута була у браво осуюзнені жовто-малиновою шкірою білі сукняні чобітки, при собі мала чималу темно вишневу шкіряну валізу, яку Янчук одразу ж у дверях вагона взяв з її рук.

— Добридень! А фіакра ти замовив? — спитала ще на східцях вагона.

— Даруйте, забувся! Я зараз, — побіг із валізою стрімголов на майдан перед вокзалом, де щойно бачив фаетони. — Ходіть скоріше, бо й останній поїде! — примчав він за мить до гості, що неспіхом простувала до майдану. — Ось ваш квиток у готелі.

— Хіба ти не зі мною поїдеш? — якось байдуже запитала Ріта.

— У фіакрові лише одне вільне місце лишилося...

— Шкода, хлопче!.. Чекатиму тебе в номері, — сказала, вже сидячи поряд із якимось товстуном із дорогим роздутим портфелем на колінах, як візник уже рушив.

Петро, швидко йдучи по морозу від станції, сердився на себе і за відданий за місце в готелі майже весь гонорар, бо лишився знову без копійки, і за ранішню морочну зустріч, бо почувався ніби «хлопчиком на побігеньках», і за власну невиспаність, бо ліг пізно, а встав рано, боячись проспати. Ріта Шмідт була цікава йому влітку, як ерудит, тепер у багатому зимовому вбранні вона виглядала, як бояриня, що ні з ким і ні з чим не рахується, і викликала у нього мало не презирство.

— А я вже тебе зачекалася, — у темно вишневому халаті з оздобленням зустріла Янчука гостя. — По всьому видно, що я тут житиму одна... Роздягайся, чого стоїш, як ударений? — немов глузувала з Петра Ріта, розпаковуючи валізу й викладаючи на стіл канапки, домашню ковбасу, масло у слоїку, варені яйця. — Будемо снідати. Я й коньяку пляшку маю та два келишки, то зігріємося з дороги.

— Невже ви, Ріто, мене мали на увазі, коли прихоплювали ці келишки? — присів Янчук до столу, ховаючи неприязнь за чемністю.

— Коли хочеш знати правду, саме тебе, бо інших напарців тут не маю, хтозна, чи й матиму!

— Коньяк для мене завелика честь, шановна Ріто батьківно! До речі, як вас величати по-батькові?

— Для чого по-батькові? Ми німці, не московіти, у нас не прийнято, — сіла й собі до столу, причесавши перед люстром підстрижені по плечі руді коси.

— Та незручно якось і незвично мені.

— То все умовності, — налила в келишки. — Снідаймо, бо обидвоє не маємо багато часу. Тож — за твої успіхи, за ріст — і фізичний, і моральний, й інтелектуальний, до яких ти маєш задатки і, мабуть, хист, — повільно перехилила Ріта чарку. — Хух! Аж у ноги пішло тепло! Істинно божественна штука!

Петро снідав з апетитом, хоч і стримувався перед приїжджою.

— Мудрі люди кажуть, що бог любить усе попароване, то вип'ємо до пари ще по келишку, — налила обом повторно і без тосту ніби процідила напій крізь зуби.

— Таки олімпійський коньяк, Петросе, — взялася закушувати, примовкнувши. — Ну ось, тепер можна і на роботу, — швидко прибрала зі столу. — Маєш ось гроші за номер, а на ці придбай мені квитка до Києва у спальному вагоні на середу ввечері. А тепер проведи мене до стоянки фіакрів і твоя місія до проводів виконана, якщо, звичайно, не матимеш часу й бажання навідатись до мене сьогодні й завтра увечері.

— Уроки в мене до пів на дванадцяту...

— Чи ж я того не знаю! — відверто глузувала Ріта. — Ненадійний із тебе кавалер!

— Тут зайві гроші! — хотів повернути трояка Петро.

— А твої послуги хіба нічого не коштують?! — скинула халата і почала переодягатися при гостеві, осліплюючи його голизною тіла і шовком спідньої білизни. — Ти мені пробач! Не соромлюся тебе, бо ж ти стільки разів мене в гамак клав мало не напівголу, дражнячи в мені жінку. Скажи, чи я тебе цікавлю як стать? — сміялася Ріта Петрові в очі.

— А справді: ви чиясь жінка чи ще дівчина? — сховав хлопець відповідь у питання.

— Молодець, що знайшовся! — зареготала глумливо Ріта. — Я, Петросе, давно жінка, але нічия, бо не хочу бути слугою чоловіка, а люблю його, коли слугує мені він, що можливе лише при вільних стосунках статей!.. Ага, ледь не забула про дарунок тобі — маєш Томаса Манна в українському перекладі! «Будденброки», «Чарівна гора», «Йосип та його брати». Добротний переклад — я звіряла, тримай на згадку від мене, — подала Янчукові перев'язані стрічкою книжки.

— Чи можу я оплатити їхню вартість?

— Тоді вони не будуть дарунком! А я хочу в твоїй свідомості залишитись меценаткою! Чого доброго, колись ще й закохаєшся в мене! — всміхалася так, що тяжко було зрозуміти, глузує чи каже правду.

На тому й попрощалися на майдані. Петро ще почув, як Ріта сказала санникові: «В Соснівське курортоуправління.»

Дивно почував себе Янчук, як Ріта Шмідт від'їхала. «Хто вона, за що живе в отакій розкоші? Ким і де працює? Чого і до кого приїхала?» — крутилося в голові, як спішно йшов додому, утішений, що гроші повернулися, і досадуючи, бо мав ще купити зворотний квиток для гості.

В наступні два дні Петро дуже старанно повимивав удома підлоги, найпаче у своїй кімнатці, замінив постільну білизну і шторки на вікнах, витер порохи і познімав павутину — на випадок, якщо меценатка, знаючи його адресу, несподівано нагряне з оглядинами. Ранками він по-заведеному вправлявся з Льовою на його знаряддях. Вдень ходив у технікум і на практику до лікарні, ввечері відвідував школу, а між тим усім встигав на роботу і поїсти — в колонію.

У середу ввечері, як домовилися, Янчук із квитком навідав гостю в номері готелю.

— А знаєш, Петросе, ти мене неабияк заінтригував, не прийшовши сюди учора. Чого доброго, закохаюся в тебе, сама в цьому номері, — після вітання, усміхаючись, сказала Ріта. — Мій потяг коли відходить?

— Об одинадцятій десять, — передав Янчук їй квитка і підкреслено чемно став чекати запрошення на подальше.

— Отже, маємо ще добрих дві години на бесіду, півгодини на дорогу до вокзалу і якісь хвилин десять на прощання. Ти роздягайся, будемо вечеряти — у мене повна тумбочка вин і наїдків. Сідай-сідай, хлопче, — почала викладати на стіл загорнуті в папір страви. — Маю кілька сортів рідкісних вин, посмакуємо, чи доп'ємо наш коньяк?