Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Чи можна мені буде почати нове життя не під кличкою? — спитав після мовчанки Швайка.

— Думаю, що можна і треба вже, як тільки влаштуєшся учнем.

— А скільки часу на те піде?

— Не знаю, мабуть, не більше тижня.

— Здаюся і за все віддячуся, як посприяєш, — закінчив розмову Швайка і попрямував до свого корпусу.

— Мені ти віддячився вже, віддячуйся тепер іншим, — гукнув Янчук йому навздогін і пішов у вчительську з відчуттям, що звалив з пліч величезну гору.

— Бачила, що ви розмовляли з бандитом, — зустріла його вихователька Марія Адамівна. — І охота вам по всьому з ним возитися?

— Маємо ж зарплатню, то мусимо відробляти, та й дітей шкода, — взяв свого портфеля старший вихователь, щоб іти додому. — А хіба не ви докоряли мені на партзборах за неувагу до вихованців?

— Мала таку вказівку...

— Я в тому не мав сумніву! Гарного чергування! До завтра!

— До завтра! Випочиньте й ви! Спасибі, що допомогли вкласти дітвору!

— Завжди радий допомогти, — Петро відчув, що він вичерпаний до краю, а Марія Адамівна з ним нещира, якщо не сказати, ворожа до нього.

Здалека на машбуді бив пневматичний молот, зітхала ніч, світячи першими зорями, Янчук ішов додому проспектом, прикрашеним лампочками на деревах, і планував, що давно пора побачитись із сестрою, що завтра рано треба купити цукерок бабусі для подаянь, що пора вже сходити в театр чи кіно, що вже час вимити підлоги... Та на самому дні змори й турбот його гріла втіха, бо ж із «паханом» покінчив, бо і його, і сестрине навчання йде своєю чергою і через пару місяців почнеться вже останнє півріччя... З тим і заснув умова, мов маком напоєний.

У наступні дні попобігав і попоходив по інстанціях і сам Янчук, і удвох із Матвієм, вигляд якого у новому бавовняному навмисне на нього пошитому костюмі зовсім змінився, поки таки Швайка став учнем дядька Ошера із зобов'язанням протягом півроку здати іспити на майстра-годинникаря. Подія для всієї колонії була нечуваною: Швайка виходив о восьмій ранку з канапками від бабусі Хіврі і вертався о шостій вечора, або ж приходив на обід і вертався в майстерню до пізнього вечора.

— Кіснота — не горе, а ще тепер, при похолоданні. Навспак — вона теплить нас і гріє, а ще коли Матвій приносить бутерброди і для мене, — жартував майстер, як Петро навідував підлеглого в комірці на Хрещатику, при нагоді просячи дядька Ошера про черговий ремонт свого годинника, що частіше стояв, ніж ішов. — Бувай здоровий! Заходь, може коли й доходишся до чогось! — традиційно проводжав його майстер.

Якогось недільного дня на Янчуковому чергуванні, — а він тепер чергував і по три зміни підряд у вихідні з наступними відгулами у будні, згідно наказу директора, маючи дозвіл місцевкому, — в колонію завітали два інспектори міському партії і комсомолу з анонімною скаргою ніби вихованців. Старший вихователь зустрів їх належно, доповів про стан виховної роботи серед колоністів, показав діаграми їх успішності і дисципліни в учительській, підшивки газет і журналів у бібліотеці, плакати й лозунги у клубі, портрети вождів навіть у спальних корпусах і нарешті журнал обліку політбесід, в якому ним особисто були старанно відмічені всі запрошені лектори.

— Чи оці бесіди у вас дійсно проводились? — з недовірою поцікавився інспектор від міському партії.

— Як правило, вони у нас проводяться регулярно, — запевнив Янчук. — Ото хіба, як якийсь лектор раптом не має змоги прийти, то тоді черговий вихователь, завпед чи директор його замінюють, стверджуючи ту заміну своїм підписом, — пояснив.

— Це може бути прикладом для наслідування в інших виховних закладах міста, — похвалив, щось собі записавши до нотатника, гість. — Гідне наслідувань і оце наклеювання вирізаних із газет заміток і статей. Наявна проведена в колонії політико-виховна робота і результати її наочні.

Відвідини закінчилися обідом у їдальні відповідно до дитячих норм, вказаних у меню. Обидва ідеологічних представника, закінчивши свої відгуки до журналу зауваг, пропозицій і рекомендацій словами: «так і надалі вести виховну роботу», врешті вибралися з колонії дуже задоволені, а радості директора й обох завпедів від тих висновків комісії наступного дня не було меж. Павло Оксентійович навіть відзначив Янчука подякою, вписавши наказ до спеціальної книги. Анонімка цього разу тим і вичерпалася, хоч питання про те, хто з педвиховного колективу її написав, лишилося відкритим.

Сава Панасович таки надрукував, значно відредагувавши, черговий Янчуків нарис «Пригоди виховника», хоч і петитом, в газеті «Радянська думка». З радістю отримуючи від нього чималий гонорар, Петро зауважив, що редактор був незвично-мовчазним, а на питання, чи не сталося часом якої біди, нехотя відповів: «Нової не сталося, юнкоре. Топимося живцем у старій догматичній фразеології військово-жандармської системи анонімних доносів, пропагуючи при тому довічне добре та світле майбутнє. Ми з тобою, окрім дописів, ніколи й нічого не обговорювали і цього останнього ти від мене не чув.»

В сум'ятті навідавши Ореста Модестовича у міськвно, Янчук почув приміром те ж саме: той натякнув на «червоно-зірковий серпо-молотний фашизм, нелюдські нацизм і расизм, що відсторонюють нас від усього питомо нашого, замінюючи його колоніально-рабським безпам'ятством».

— Даруй мені, юний друже, маю пильну роботу, — випроводжав він Янчука з кабінету. — З нами всяке може трапитися, ти заходь, — кидав теплий погляд. — Кланяються тобі мої Ліна і Васса Глібівна.

— Дякую! Кланяйтеся й ви їм від мене, — радий був те почути, закриваючи за собою двері кабінету, Петро.

Ішов на лекції, а в думках радість перемежалася зі смутком: розумів, що незважаючи на його всебічні успіхи, і з ним може бути все... Під враженням тих думок повернувся пізнім вечором додому, аж там чекав на нього на диво тонкий лист від Ріти Шмідт.

«Петросе, хлопче! Приїду в Черкаси у відрядження в понеділок уранці потягом. Не в службу, а в дружбу, забронюй мені на три доби більш-менш пристойне місце у місцевому „Континенталі“. Аве! Ріта!»

Не дуже радо платив дорого наперед учень-студент-вихователь за ту броню, але врешті мав із тим спокій, бо кімната була навіть із балконом, правда, при морозах, що вже наступили, користуватися ним Ріті навряд чи доведеться. Без особливої радості зустрів Петро раннім ранком на станції непрохану гостю, ледве й упізнавши її. Ріта була вбрана в дороге хутрове