Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

В коханні він змагався, сподіваючись перемогти. Та Марко Вовчок і в коханні була тією самою, що і в житті: ніщо її не зрушало й не дивувало, — вона лишалася спокійною до байдужности. Вона здавалась холодною, і її спокійна мовчазна рівність дратувала Куліша до безглуздя, до несамовитости.

Куліш закидає Марковичці її холодність, її нездібність покохати палко.

Він пише:

— Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу, та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездібної любити палко… Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, освідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозапереченішого.

«Увесь Куліш тут, — зазначає С. Єфремов з приводу наведеного листа («Без синтезу. До життьової драми Куліша»), — з його черствим позерством, безкрайнім егоїзмом та егоцентризмом, з його нещирістю й нахилом до фрази. Покищо бачимо тільки понад усяку міру ображену людину, яка силкується стати в горду позу. Але дедалі образа, сама образа, розростається, і вже зовсім не горда людина стає перед нами».

Дедалі в коханні Куліша до Марковичевої все більше й більше проступає жовчности, роздратованости, хоробливої нервозности й розгубленої неврівноважености.

«Нещирість, починаючи з надуманого звороту: “Милая, далекая сестро!” — б’є, з кожного рядка дальшого листа — з цього обраховано підкресленого страждання, з уданого сантименталізму, з роблених порад і понижених проханнів. Ця нещирість виступає ще виразніше, як рівняти з листами до Марковичевої Кулішеві листи до Каменецького, якого зробив Куліш повіреним у цій сердечно-інтимній справі. Тут “милая” чи “безценная сестра” обертається вже в “жалкую женщину”, а з-під пера самоотвержено закоханого зриваються не тільки різкості на адресу свого кумира, але й цинічна фраза про знайомих, що “думают: завладел, бестия, Марком Вовчком”».[32]

Кажучи про Кулішеві романи, звичайно доводиться говорити про його розсудливість; його власну фразу повторювати, що в нього «на сторожі почуття стоїть думка». Це все, безперечно, так, — але хіба розсудливість, обережність і стриманість можуть завжди врятувати людину від катастрофічности й зривів?..

Марко Вовчок, згадуючи згодом про своє знайомство з Кулішем, каже, що їхнє приятелювання припало на часи важких моральних переживань і турбот. «Куліша досить зм’яло життя, був він тоді надзвичайно знервований і проявляв прикмети психозу».[33]

__________

Взаємини Куліша з Марковичевою були складніші, як це може здатись на перший погляд. Щодо Куліша, то він справив велике вражіння на Марка Вовчка своєю енергією, своїм чистим паланням, своїм ентузіязмом, любов’ю до діла, працьовитістю, запальністю, любов’ю до України й українського простого люду.

Куліш прийшов до Марка Вовчка як людина, що в особистому житті своєму не знала щастя. Його кохання до Марка Вовчка розквітло в атмосфері стомленої зламаности, хорої знервованости, болю від багатьох ран, внутрішньої глибокої гіркої зм’ятости.

Протягом часу і досить, треба додати, недовгого в коханні Куліша до Марковичевої все менше й менше лишалося й лишилося кохання і все більше визирало самовпевнености, жовчности й роздратованости. Куліш губив увесь свій глузд і всю свою розсудливість, з якої він так пишався. Він божеволів. Кохання оберталось у біль, у крик, страждання, безсоння, хору стурбованість.

Щождо Марка Вовчка, то, приїхавши в січні до Петербурґу, вона найближче зійшлася з Кулішем, з яким одним з усієї петербурзької Громади, окрім хіба ще Данила Каменецького, була вона досі знайома. До Куліша вона ставилася досить спокійно, стримано, без особливої палкости, навіть холоднувато.

Куліш скаржився на холодність Марії Олександрівни:

— В Вашій душі холод, що ледве допускає й таку близькість між нами, що існує.

Своє палке захоплення він протиставляє її байдужості. Він визначає її як «жінку, нездібну кохати палко».

— Я, — пише Куліш далі в тому ж листі, — молю Бога про одне: дарувати мені частину того холода, що не дав Вашій душі запалитись таким коханням, як моє.

Очевидячки, холодність, спокій, байдужість були дуже помітні риси в Марку Вовчкові, бо багато її сучасників повторюють про неї те саме.

— Вона вміла викликати кохання, сама лишаючись холодною.

— Холодна, — каже про неї Н. О. Оґарьова.

— Ніяк її не розворушити, — додає К. Юнґе.

— Взагалі я помітила в ній, — пише Ап. Суслова, приятелька Ф. М. Достоєвського, познайомившись із Марком Вовчком за кордоном, — якусь холодність, обережність, вона якось вдивляється в людей. Видко, що це жінка розсудлива, холоднувата, захоплюватися вона не буде.

Ніжність, сантиментальність, чутливість не були властиві Марку Вовчкові.

Ніжному, чутливому, сантиментальному Опанасові Маркевичу Н. Оґарьова протиставляє його дружину, підбираючи для неї протилежні епітети: «розумна, метка, на вигляд холодна». «Скільки в Марковички, — казав Куліш, — було запеклого егоїзму, стільки в Опанаса — саможертувування й любовної щирости».

Холодність Марка Вовчка дратувала Куліша до божевілля. Він обридав і обрид. Не минуло ще й двох з половиною місяців з того моменту, як приїхала Марко Вовчок до Петербурґу, а Гр. Ґалаґан уже 10 квітня 1859 в листі до дружини писав: «Куліш зробився зовсім нестерпним. Характер до того самовпевнений, жовчний, заздрісний, що з усіма пересварився і Марку Вовчкові так обридає, що вона ладна тікати від нього».

Куліш вимагав од Марковичевої «самозаперечливого кохання». Та коли в перший час після приїзду до Петербурґу Марія Олександрівна, конфузлива провінціялка, скромна дружина гімназіяльного вчителя, й «співала соловейком» коло Куліша, то протягом ближчих місяців становище змінилося, і ніякова жінка з провінціяльного містечка обернулась в «мовчуще божество», набалуване успіхами, похвалами, залицяннями, тиміямом.

Шевченко, Турґєнєв, Костомаров — ціла плеяда імен, убожувань, культів…

Ім’я одно одного імпозантніше і блискучіше.

Успіх Марковичевої подобався й не подобався Кулішеві. Йому було приємно, що це він одкрив і вивів у люди таку надзвичайну жінку, що він керує нею. Йому було приємно чути говірку:

— Заволодів, бестія, Марком Вовчком.

Та не обійшлося й без ревнощів. Усі ці залицяння й похвали дратували Куліша. Заздрісному Кулішеві здавалось, що Марко Вовчок кохає його надто байдуже. Він обридав Марковичевій своїми попередженнями, порадами, застереженнями.

Серед української громади почалася боротьба за переважний вплив на Вовчка.

Коли ще в серпні 1858 Куліш почував себе ображеним, що Опанас Маркович звернувся до Шевченка, то тепер це почуття образи збільшилося.

Справа доходила до одвертих сварок.

Тарас Григорович гукав:

— Нащо вона дає своє писання Кулішеві? Він те опрозить.

Куліш хвилювався. Слова Тарасові називав «п’яним кричанням». То, мовляв:

— Гукав неборак поп’яну, а про те й забув, що я