Віктор Платонович Петров - Романи Куліша. Мовчуще божество, Віктор Платонович Петров

редаґував слов’янофільський орган «Русская беседа» і був у найщільніших зв’язках із московськими слов’янофілами, зокрема — з родиною Аксакових, відомих своїм приязним ставленням до української літератури. Через Максимовича, як гадає О. Дорошкевич, Марко Вовчок і познайомилася з Аксаковими. Це припущення Ол. Дорошкевича має цілковиту рацію, але, взявши на увагу близьке приятелювання Куліша з Аксаковими, цілком ймовірно припустити, що саме через Куліша Аксакови довідались про Марка Вовчка, про її «Народні оповідання» та, може, навіть і про її намір приїхати до Москви.

21 січня Марко Вовчок з чоловіком і сином одвідали Аксакових. Віра Аксакова в своєму листі до Марії Карташевської з дня 22 січня 1859 р. переказує про ці одвідини:

— Вчора в нас був Марко Вовчок, тобто письменниця. Обличчя дуже добре, але просте; вона повинна бути дуже не дурна, але дуже конфузиться. Сьогодні вони вже їдуть до Петербурґу, там певне їм буде приємніше… Обставини ж їх дуже кепські, сумно було це бачити: дуже жалько, що ми не встигли з нею ближче познайомитись.[30]

22 січня Марко Вовчок виїхала з Москви і десь коло 23 прибула до Петербурґу.

Українська колонія, яка ще рік тому піднесла їй «золотий наручник», зустріла її як свого члена, як найближчого приятеля. 29 січня Марія Карташевська переказувала Вірі Аксаковій свої перші вражіння про Марка Вовчка:

— Українська колонія в захопленні від Марка Вовчка, справжнє enrichement, навіть од Вовченка.

На це Віра Аксакова 2 лютого одписувала:

— Ваша українська колонія, мабуть, зіпсує Маркововчка, закрутять їй голову й зіб’ють з глузду, а поки вона мені здалась жінкою простою, без авторської самовпевнености, навпаки, дуже конфузилась… [не розібрано, певне: — Богдась] дуже милий, справжній степовий хохльонок.

Шевченко побачився з Марком Вовчком 24 січня, бо саме цьому дню присвятив він свою знамениту елегію «Марку Вовчку».

Світи на мене, і огрій,

І оживи моє побите,

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. — І оживу

І думу вольную на волю

Із домовини воззову,

І думу вольную — о, доле.

Пророче наш! моя ти доне! —

Твоєю думу назову.

— Марко Вовчок, — як описував згодом Ів. С. Турґєнєв, була за окрасу й осередок невеличкої групи українців, що зібралась тоді в Петербурзі і захоплювалась її творами. То були: Шевченко, Куліш, Костомаров, Гр. Ґалаґан, М. Макаров, Вас. Білозерський, Лазаревські, Ан. Маркевич.

У листі з року 1859 писав Куліш до Ол. Огоновського:

— Тут закурили перед Вовчком фіміям із десятьох кадильниць. Втішався Маркович жінчиною славою… Жінка ж його була мовчуще божество серед хвалебного гімну: приймала наше славословіє, яко дань достойну й праведну; ніщо її не зрушало, не дивувало. Як хто приходив до неї з літературною візитою, бідаха Опанас не смів сидіти з гостем у жінчиному кабінеті.

Брала участь Марко Вовчок і в сходинах українських та російських літераторів, що відбувалися в будинкові чернігівської українки Варвари Яковлівни Карташевської (уродж. Макарової) на розі Ямської та Малої Московської.

Раз на тиждень сходилися сюди побалакати, погуляти в карти й повечеряти товариство, що його членам були: Турґєнєв, Пісемський, Некрасов, Ф. Тютчев, П. В. Анненков, Т. Шевченко, Жумчужніков, Костомаров, Білозерський, Куліш, М. Макаров.

На одній з вечірок читала Марковичка свою «Інститутку».

«Добродетельные малороссы, — розповідав з легкою іронією Ів. С. Турґєнєв, — брались за голову при имени “Институтки” и умиленно твердили: Шекспир! Шекспир!»[31]

З перших же днів після приїзду Марковичів до Петербурґу найближче став до М. Вовчка Куліш:

— Чу-дес-но! Це буде щось високо естетичне. Але, як ви дали мені прочитати, то, щоб не псувати мені цієї приємности, прошу вас сховати десь далі до скінчення… Яка красавиця ваша муза! — звертався Куліш до Марковички, прочитавши якийсь із її рукописів.

26 січня 1859 Куліш з піднесеною радістю повідомляв Милорадовичівну:

— Марко Вовчок, про которого я писав до Вас, приїхав сюди. Велике буває чоловіку щастя, як є що гарне слухать або самому говорить до такого, що душею зрозуміє.

Марко Вовчок уміла його слухати, уміла «до його душі промовляти». Куліш, завжди меланхолійний, сумний, відчував себе бадьорим, радісним і живим.

— Тепер Марко Вовчок коло мене… Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує.

Голубом, голублячи, приголублюючи… Соловейком щебечучи…

Задля Марка Вовчка ладен був Куліш порвати й з Милорадовичівною.

— Знаєте що? — писав Куліш до Милорадовичівни 26 січня 1859, захоплений своїми новими вражіннями від Марка Вовчка. — Коли не почуваєтесь на кращу жизнь, ніж оте все панство проваджує, і за дурницю вважаєте високі наші погляди на чоловіка і його діло, то покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені не велике ще буде горе; бо тепер Марко Вовчок коло мене.

Усе, увесь світ замкнувся для Куліша в Марко Вовчкові. В ній, саме в ній він знайшов ідеал нової «емансипованої», незалежної жінки і перед Милорадовичівною ставив категоричну вимогу: абож порвати з панським оточенням і піти слідами Марка Вовчка, абож порвати з ним, Кулішем. Йому здавалось, що все, чого бажав, шукав, прагнув, він знайшов у Марко Вовчкові.

— Ессе femina!

Для нього більш нічого не треба було.

Альфред де-Мюссе й Шопен не знали більшого щастя коло Жорж-Занд, як він коло Марка Вовчка.

Минали тижні.

Куліш був завжди Куліш. І в своїх взаєминах із Марком Вовчком він лишався такий же, як він був і з усіма жінками: вибагливий, нестерпний, виключний, з надзвичайними вимогами, з дивовижною самовпевненістю.

Отую маніру ставитись до жінок — з пихою й зневагою — він зберігає і в своїх взаєминах із Марком Вовчком.

У своїх коханнях він ніколи не був здібний все віддати, нічого не взявши для себе. Він не розумів цього слова: віддатись. Йому завжди здавалось, що коли він щось дав, то він дав дуже багато, а одержав надто мало.

Не можна сказати, що він не захопився Марком Вовчком. Ні, очевидячки, це справді було божевільне захоплення. Так він сам оцінює своє почуття, так оцінювали й інші особи, його приятелі й знайомі.

5

Закохавшись в Марка Вовчка, Куліш пережив величезне зворушення душевне, яке могло навіть і цю самотню й холодну душу справді притулити до іншої душі, оновити її й спопелити на жар у захваті палкого кохання, — як каже С. Єфремов про почуття Куліша до Марка Вовчка.

Кохаючи жінку, Куліш вимагав од неї, щоб вона цілком заперечила себе і всю себе віддала йому. Самозаперечення Куліш вимагав од Олександри Білозерської, од Милорадовичівни, вимагав і від Марка Вовчка.

Говорячи про пристрасть, він казав про користь. Він хотів бути корисним, і йому здавалось, що жінки