Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Сатана не раз і не два блукав вулицями… безслідно і не помітно шов по п’ятах Михайла, втрачаючи лік часу, орієнтацію в просторі… Зазвичай Михайло його попросту не помічав. Кожну вільну мить художник віддавав мистецтву. Малював навіть на ходу, не боючись стукнутись, чи потрапити під колеса карети. Не чіплявся за життя? Чи був надто захоплений? Точну відповідь не знав не демон, не сам художник.

Одного разу, коли вуглець розсипався пилом в долонях, а іншого не знайшлося, Михайло нарешті роззирнувся, ніби повернувшись до реальності. Він спокійно шов тихим провулком трущоб. Вулиця була порожньою, ліхтарі кидали тьмяне світло на бруківку, і все навколо виглядало по-своєму заворожуюче… навіть дещо лячно. Нічого не порушувало спокою загадкового вечора, та от митець помітив неподалік загадкового незнайомця. Серце пропустило удар.

Те, що побачив Михайло, виявилося несподіваним. Перед ним стояв високий чоловік із блідим обличчям, світлим волоссям і пронизливо-червоними очима. Люциус спокійно дивився на нього, опустив руки вздовж тіла, ніби демонструючи свою миролюбність. Однак це юнака насторожило ще більше. Душу художника – таку чутливу і тонку було не обманути. Він відчував ауру не знайомця. Відчував небезпеку…

— Хто ви? Чому ви йдете за мною? — з тривогою, але водночас з долею цікавості запитав Михайло, притискаючи до грудей свій альбом із малюнками. Він не раз помічав цього чоловіка. Думав - випадковості, та черговий прямий погляд змусив замислитися.

Люциус, витримавши паузу, озвався тихим, але дивним на думку самого художника голосом, у якому, незважаючи на строгу інтонацію, було щось неймовірно приємне і заспокійливе:

— Прошу вибачення, якщо я налякав вас. Я просто зацікавився вашими роботами. Ви малюєте з такою пристрастю... Це не часто зустрічається.

Михайло на мить замислився, вдивляючись у незнайомця. Щось у ньому було таке, що викликало підсвідомий страх, але водночас цікавість. Той говорив поважно, навіть вишукано, але його погляд... Він був незвичайним. У глибині червоних очей ховалася глибина, яку Михайло не міг розгадати.

— Ви… також малюєте? — несміливо поцікавився художник, намагаючись зрозуміти, з ким він має справу.

— О, ні, — відповів Люциус, усміхнувшись так, ніби ця ідея була йому одночасно смішною і далекою. — Але я розумію мистецтво. Я відчуваю його суть. І, здається, ви також намагаєтеся осягнути щось більше, ніж просто зображення світу.

Михайло був вражений його словами. Що цей незнайомець міг знати про його прагнення і пошуки? Художник збентежено на мить знизав плечима, але не зміг стримати зацікавленості:

— Це справді так… Але звідки ви знаєте? Ми ж не знайомі...

— Можливо, знаю більше, ніж вам здається, — загадково відповів Люциус, дивлячись на Михайла з легкою усмішкою, яка не додавала впевненості, але водночас не лякала. — Ви особливий, Михайле. І я хочу зрозуміти, що саме робить вас таким.

Михайло насторожився і натягнуто усміхнувся. Слова прозвучали дещо загрозливо. В середині художника щось здригнулося. Він відчував, що їх вимовляли не просто так, але не міг точно сказати, чому цей чоловік здається таким дивним і водночас притягуючим.

Розмова почала набирати все більш дружнього тону, і Люциус з неймовірною легкістю задавав питання про мистецтво, про натхнення, про те, що спонукає Михайла малювати. Художник, дивуючись, наскільки глибоко цей чоловік розуміє його внутрішні переживання, поступово почав розкриватися перед ним.

Люциус, спостерігаючи за юнаком, відчував, як його власний інтерес перетворювався на щось більше. Чистота і невинність Михайла виявилися ще більшими, ніж він міг собі уявити, а внутрішня боротьба художника, його постійні пошуки істини, викликали у демона щире захоплення.

— Все ж таки… Як ти потрапив сюди? — несподівано запитав Михайло, коли їхня розмова вже ставала все більш природною — Ти мандрівник? Чи шукаєш щось у цьому місці?

Люциус затримав погляд на юнакові, не відповідаючи відразу. У його очах блиснув невловимий відтінок насмішки, але голос залишався м'яким:

— Я нічого не шукав… не шукав, але натрапив на дещо неймовірне.

- Справді? – здивовано округлив очі художник.

- Так, любий друже – солодко, якось навіть спокусливо всміхнувся Люциус – Вас і ваш талант.

Михайло нічого не відповів, лише відчув водночас легкий холодок і дивне тепло, в тому, як Люциус говорив про його талант…

З тих часів і повелася ця дивна дружба митця і демона. Але чи дружба то була? Михайло, завжди занурений у свої думки, не розумів, що таке справжня дружба. Його серце билося в ритмі самотності, а зв’язки з людьми були для нього чимось незнайомим, навіть чужим. Він зазвичай спілкувався лише з фарбами, передаючи свої переживання на поверхню полотна, не знаючи, як знайти спільну мову з іншими.

В його серці зріло щось підозріле, коли справа доходила до Люциуса. Хлопець відчував, що за цією зовнішністю красивого молодого чоловіка приховане щось темне, щось, що могло виявитися небезпечним. Кожного разу, коли він зустрічав погляд Люциуса, в ньому спалахував внутрішній трепет. Його червоні очі, якими він так любив розглядати світ, здавалося, пронизували Михайлову душу, змушуючи задуматися, які таємниці ховаються під цими красивими рисами.

Люциус, зі свого боку, не мав наміру відступати. Досвідчений і хитрий, він вмів розгадувати людські емоції, але з Михайлом все було інакше. Його невинність, чистота та щирість вражали демона, і він намагався зрозуміти, що ховається за цими блакитними очима. Його зацікавленість у мистецтві та почуттях юного художника стала для Люциуса своєрідним викликом. Демон не просто хотів бути присутнім у житті Михайла; він прагнув поринути в глибину його душі, дізнатися, що ховається у її найтемніших куточках.

З часом, їхні зустрічі стали регулярними. Люциус приходив до Михайла, слухаючи його мрії, його сподівання та страхи, з любов’ю спостерігаючи за кожним рухом його руки, що малювала. Художник, незважаючи на свою настороженість, не міг не піддаватися цій дивній, магнетичній атмосфері, що з’являлася кожного разу, коли Люциус заходив до його кімнати.