Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

Ця дружба, сповнена загадковості, була підгодована не тільки їхніми розмовами, але й атмосферою, що їх оточувала. Кожна хвилина разом наповнювалася невимовною красою, але також і відчуттям тривоги, наче якісь невидимі сили гралися з їхніми долями. Чи могли вони насправді стати друзями, чи, можливо, їх зв'язок містив у собі щось більш глибоке та небезпечне? Ніхто не знав…

Вринувши з спогадів чоловік оглядівся. У Єлизаветграді Люциус оселився в багатій кімнаті, яку зняв у одному з найкращих будинків міста. Це була розкішне приміщення, просякнуте відлунням минулих століть. Стелі, вкриті старими, але ще яскравими фресками, зображували сцени з міфів і легенд, які наче оживали під м’яким світлом свічок. Темні шовкові гардини, що важкими хвилями спускалися до підлоги, надавали приміщенню таємничості, нагадував про спогади, загублені у часі.

Демон оглядав кімнату з легким презирством, але водночас із захопленням, що починало розгорятися в його грудях. Він знав, що його перебування в цьому містечку  означало продовження спілкування з Михайлом...

Він по п’ятах йшов за ним все більше прив’язуючись до цієї нікчемної людської душі, як цуценятко. Але чи приведе це до розкриття справжньої природи демона і його намірів, чи все залишиться так само чарівно, як і було донині?

***

Стояв морозний січневий понеділок. Небо, покрите важкими сірими хмарами, мовчки обіцяло ще більший холод. Михайло сидів на невеликій дерев’яній лаві в центрі Єлизаветграда, закутаний у старий, але охайний кожух, що оберігав його від пронизливого вітру. Легкий снігопад, який почався надвечір, перетворив місто на картину, яку можна було б написати безкінечно. Люди у важких кожухах і хутряних шапках повільно пересувалися по засніжених вулицях, занурюючись у власні думки та справи.

Художник малював швидко, але кожен штрих його руки був точним і впевненим. Він умів вловлювати миттєвості, як рибалка, що знає свою справу і терпляче чекає на свій улов. Його картини, навіть прості замовлення, які створювалися за гроші, а не за поривом душі, завжди мали якусь незвичайну глибину, немов він передавав на полотно не тільки зовнішність, а й внутрішній світ своїх моделей. Кожен порив вітру, кожна сніжинка, що танула на обличчі, заповнювали його творчість живими емоціями, радували око, створювала неповторність миті. Але сьогодні він відчував напругу, що проникала в кожен його рух, наче темна хмара, що насувалася звідкись з-за горизонту...

Раптом, відірвавшись від холста, художник побачив те, чого очікував найменше… затьмарений думками, зосереджений на фарбах погляд чітко виловив серед натовпу Люциуса. Той стояв у тіні старого будинку, ніби випадково натрапивши на Михайла. Він з награним холодом оглядав усе довкола і в його очах блиснуло щось схоже на цікавість, коли їх з молодим митцем погляди зустрілися. Художник не міг не помітити це, як і не міг не помітити, як замерло при цьому серце.

Хижак.

Новий знайомий все більше нагадував Михайлу хижака. Не безпечного, хитрого, елегантного… Готового напасти в будь-який момент. Той, хто грається з жалісливою здобиччю лише через нудьгу… або по якійсь іншій причині. Михайло все ніяк не розумів по якій. Для нього Люциус був якимось дивним. Надто дивним. Надто елегантним, надто ввічливим, наче продуманий злодій, надто екстравагантний...

Михайло не розумів чому цей малознайомий чоловік водночас притягував і лякав… Наче грався свідомістю і, хто зна, може і маніпулював. Наче вправний гіпнотизер… Вмілий фокусник. Художник намагався всіма силами відгородитися від нього… уникав зустрічей, та вони все одно ставалися. Сьогодні, в цей похмурий, посріблений снігом вечір Михайло найменше бажав побачити ці червоні вогні чужих очей.

Чоловік навіть не думав скривати свою присутність. Він не розчинився серед натовпу, не зробив вигляд, наче не впізнав Михайла, ні. Поправивши білий шарф він ввічливо і по-своєму спокусливо посміхнувся, дивлячись прямо на художника.

Може воно і до кращого. Хоча б не приховується…. та від цього було не менш лячно.

Люциус підійшов ближче, його кроки були майже нечутними на снігу, немов сам вітер не бажав викривати його присутності, а може просто тому що його не існувало...

Михайло все більше боявся, що це плод його уяви. Що Люциуса не існує і ніколи не існувало. Що втомлена свідомість вигадала його… наче власний Моріарті для одного малого художника. Химера. Примара, яку ніхто не помічає. Яку наче ніхто не бачить…

Іноді роздуми про цього дивного чоловіка ледь не доводили бідолашного юнака до сказу. Часом Михайло був готовий сам здатися церкві, лікарям… кому завгодно, хто зміг би засвідчити, що він скажений, захистити від нього суспільство. Чи його від суспільства…

Часом панічний страх появи цього чоловіка доходив до абсурду. Та все змінила одна зустріч в Конотопі. Дивна дівчина і її напарник(тобто я з Альбертом) на диво помітили Люциуса. І не просто помітили, а і спілкувалася з ним, що давало художнику смутну надію, що все ж таки цей «плод уяви» насправді з плоті і крові…

Однак ці смутні надії розсипалися на очах прямо зараз, при новій зустрічі. Люциус наближався безшумно, ніби проходячи наскрізь людей, що стояли на його шляху, поли чорного плаща розвивалися, наче кожисті крила кажана і ніхто… дідько, ніхто навіть не поглянув на нього окрім Михайло. Навіть мимохідь. Навіть наскрізь. Не мазнув безучасним поглядом, не звернув уваги… Наче художник і Люциус були примарами… жили в своєму окремому світі.

Чоловік зупинився на мить, наче насолоджуючись напруженістю моменту, зляканим, наче в зайця поглядом художника, а потім легка, ледь помітна усмішка з’явилася на його губах.

— Знову ти, — сказав він м’яким, але холодним голосом, у якому таїлася прихована сила. Його очі залишалися непроникними, та усмішка на вустах трохи пом'якшила цей погляд, ніби їхня зустріч була просто випадковістю — Твоя робота стала ще кращою, Михайле.