Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Воно наче з іншої планети. І так, до речі, несподівано з’явилося в моєму житті.

— Гм… — відпила вина Таня. Вероніка помітила, що з кожним ковтком подруга все менше кривиться. — Так само як і Андрій.

— Схоже, комусь на сьогодні вистачить «Мерло», — Вероніка відставила пляшку з вином на свій край столу.

— Він весь час біля тебе в’ється. По-моєму, ти єдина, хто не здогадується, що він у тебе закоханий.

Вероніка видихнула й налила собі ще вина.

— Тільки не кажи, що тебе лякає його минуле?

— Не минуле, а його ставлення до цього минулого. Я нарешті зрозуміла, чому він такий замкнутий. І взагалі здається, що думками він ще й досі десь там.

— Хтось убив його дружину, а всі стрілки перевели на нього — я б ще й не така замкнута була.

— Та-а-а-ак, одне я знаю точно. Алкоголь убиває в тобі всю стриманість і толерантність.

Таня відібрала з рук подруги пляшку й наповнила знову свій келих.

— То що ти відчуваєш до Андрія? — запитала вона.

«Схоже, алкоголь був поганою ідеєю», — подумала Вероніка.

— Тільки не кажи, що тобі подобається Кучеров! — продовжувала допит Таня.

— Почекай, ти й про Кучерова знаєш?

— Подруго, таке відчуття, що ти не тут виросла й ні сном ні духом, із якою швидкістю нашою вулицею поширюються плітки.

Вероніці не подобалося, в яке русло заходить їхня розмова, але вона добре знала, що якщо вже Таня випила більше келиха, то її не спинити.

— У нас із Тарасом нічого немає і бути не може, — укотре спробувала виправдатися Вероніка.

— Напевно, він так не вважає, бо я чула, що таки подав на розлучення.

— Що?! Кучерові розлучаються? — здивувалася Вероніка. Вона навіть відставила келих, задумавшись.

— Жінко, покинь це, — Таня кинула на подругу гострий погляд. — У них троє дітей.

— Фу-у-ух-х-х… — Вероніка зібрала все своє терпіння в одну фразу. — Таню, між нами нічого нема.

Тетяна теж зітхнула, а за хвилину тяжкої мовчанки мовила:

— Ти пробач, що я тебе допитувала, і взагалі, що лізу не у свої справи. Це було неввічливо.

— Та ні, насправді ти маєш рацію, — Вероніка кинула Носику ще шматок ковбаси. — Я знаю, що все це неправильно, і кожного разу, коли Тарас наближається, я хочу послати його геть, але не можу. І не розумію чому.

— А Андрій?

— Андрій? — Вероніка усміхнулася, згадавши останній казус. — Інколи здається, що я його знаю все життя, а інколи він такий чужий-чужий, що аж страшно…

— Ого… — потягнула Тетяна.

— Так, мені теж уже досить, напевне, — відставила пляшку Вероніка.

— Згодна, завтра треба бути у формі.

— А що в нас завтра?

Таня на хвилинку задумалася, добираючи правильні слова:

— Я завтра повертаюся додому.

— Чому? — спокійно запитала Вероніка.

— Мені з тобою добре, але вже час… переладнати будинок.

— Може, почекаєш, доки спіймають убивцю матері?

— Це може тривати місяці, роки, а може, і взагалі винний залишиться без покарання. Я ж не можу весь час бути твоєю квартиранткою.

— Ну що ж, якщо ти вирішила…

— Я ще дещо вирішила, — Таня закусила губу, — хочу запропонувати Софії пожити в себе.

— Що ти хочеш зробити? — не втрималася від вигуку Вероніка.

— Я розумію, що лізти в чужу родину неправильно, але ж ти бачила, як він до неї ставиться. Усі, чорт забирай, це бачать, але ніхто нічого не робить. Я не раз чула від матері, що Софії нема куди йти. То хоч запропоную їй якусь альтернативу.

— Ох, Таню, — Вероніка була вражена добротою і наївністю подруги, — зазвичай не все так просто.

— А що тут складного? Думаю, ніхто не стане жити з катом, якщо матиме шляхи для відступу.

Вероніка заплющила очі, намагаючись стримати появу кольорових картинок.

— Жінко, не хвилюйся, а то знову бачитимеш усі звуки довкола, — мовила Таня.

— Просто те, що ти вигадала, дуже-дуже благородно… і дуже-дуже небезпечно.

— А що тут небезпечного?

— А ти не думала, що Антон може бути вбивцею? Та навіть якщо й не він забрав