Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Добре, добре, — улесливо мовила Оксана і, посміхаючись, зацокала підборами по вологому асфальті.

Таня і Лідія Степанівна довго дивилися одна одній у вічі. Одна зі страхом і образою, друга — із почуттям вини. А вітер далі продовжував гнати хмари й водночас обдмухувати біль двох жінок.

Вероніка обережно заглянула в невеличку спальню. Колись це була кімната батьків. Перелаштовуючи дім під себе, Вероніка саме тут залишила деякі пам’ятні речі: мамину швейну машинку, кілька полиць із потертою класичною літературою, батькове улюблене крісло-гойдалку та свого старого плюшевого ведмедя. Найчастіше Вероніка використовувала кімнату лише для того, щоб посидіти на батьковому кріслі та поринути у спогади, але коли до неї переїхала Таня, жінка без вагань віддала їй саме цю спальню.

Тепер Вероніка спостерігала за подругою, що лежала обличчям до стіни. Звісно, вона була вже в курсі всіх подій: і про слова Кучерової, і про сварку, і про те, що Таня вигнала Лідію Степанівну геть. Вероніка не знала, як їй реагувати на всі ці події, але відчувала, що Тетяна зараз шкодує про свої дії.

— Ти не спиш? — урешті наважилася озватися Вероніка.

— Ні.

— Тоді в мене є пропозиція, — жінка дзенькнула порожнім бокалом об пляшку «Мерло».

— Дякую, щось не хочеться, — навіть не поворушилася Тетяна.

— Ну ж бо! Чи вчителі не п’ють навіть на свята?

Таня неохоче повернулася.

— Узагалі-то ти теж вчителька, — буркнула вона.

— Пробач, — усміхнулася Вероніка, коли Таня почала сповзати з постелі, — я постійно про це забуваю.

Уже за десять хвилин вони вмостилися за столом у вітальні й попивали червоне вино. Вітер за вікном дедалі нестримніше лютував у пошуках снігу.

Вероніка усміхнулася, коли Таня, ковтнувши вина, скривилася і потяглася по цукерку.

— Пробач, — ніяково мовила Тетяна, прослідкувавши погляд подруги, — мені більше подобається щось солоденьке.

— Ага, дитяче шампанське, наприклад, — зіронізувала жінка.

Таня теж усміхнулася.

— Так, ми з тобою дуже різні, — мовила вона, — дивно, що ми здружилися.

— Треба ж було комусь захищати тебе від…

— Пашки Заворотнюка! — промовили подруги в один голос і засміялися, згадавши однокласника.

— Уявляєш, я його недавно зустріла, — засвітилися Танині очі, — і знаєш, що він сказав?

Вероніка кивнула, очікуючи продовження розповіді.

— Виявляється, мій портфель у дев’ятому класі він підпалив, бо я йому подобалася.

— Та невже?! А іншого способу продемонструвати почуття він не вигадав? Ти ж тоді сама ледь не згоріла.

Таня засміялась і розвела руками.

— Каже, що так боявся моєї мами, що із залицянь міг дозволити собі тільки таке.

Вероніка хмикнула й відпила вина. Таня теж відсьорбнула з келиха й занурилася в глибокі роздуми.

— Що робитимеш? — наважилася запитати Вероніка. — Я про Лідію Степанівну, — додала вона, коли побачила нерозуміння в очах подруги. — Ти ж любиш її. Може, не варто в такий час втрачати друзів. Тим паче через те, що було триста років тому.

— Я заплуталася, — Таня обійняла келих долонями й підібгала ноги. — Як їй узагалі довіряти після всього зла, що вона бажала моїй матері? А може, і мені.

— Ти не твоя мати!

Їхню розмову перебило настирливе шкрябання у двері.

— Тихо, — прошепотіла Вероніка, — може, якщо прикинемося мертвими, він повернеться спати.

— Сумніваюся, — пирснула Таня, коли під дверима просунулася лапка. Потім з’явився собачий ніс, що так і застряг між дверима та підлогою. Цуценя жалібно заскавчало.

Вероніка поспіхом поставила келих і побігла визволяти песика з пастки, що йому влаштували підступні двері.

За мить уже вільне цуценя увірвалося до вітальні, наче маленьке торнадо. Цілеспрямовано й неспинно воно прямувало до журнального столика, де жінки понаставляли страв для посиденьок. Ігноруючи голосний і незадоволений вигук Вероніки, Носик сперся лапами об край столу і стягнув звідти чималенький шмат ковбаси, одночасно перекидаючи глечик із яблучним соком. Таня вчасно підхопила пляшку з вином, яка після всіх діянь песика небезпечно захиталася.

— Це цуценя — скажене, — буркнула Вероніка, вимочуючи паперовими рушниками розлитий сік.

— Та годі тобі, — усміхнулася Таня, — я знаю, що ти обожнюєш цього малого.

Вероніка покинула прибирання і знову вмостилася в крісло. За мить Носик