М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Добре посвітив, місяцю! Справді, місяць світить дуже гарно[60].

Я озирнувся й побачив, що Джеймс стоїть у мене за спиною, запхавши руки до кишень.

— Де тебе носило весь вечір?

— Чесно?

— Так, чесно.

— Якийсь час світив мармизою, потім мене накрило, і я вшився нагору почитати.

Я розреготався.

— Ну просто типовий ботан! А чого знову спустився?

— Та, власне, уже за північ, не можна ж розчаровувати Александра...

— Сумніваюся, що він узагалі пригадає, що саме нам тоді торочив.

— Може, і не пригадає... — Джеймс підвів голову, милуючись небом. — Коли його так мало, воно ніби ще далі від нас, ніж насправді.

Якийсь час ми просто стояли, закинувши голови, і мовчали. Гамір, що долинав із Замку, здавався притлумленим гуркотом, наче віддалік на дорозі ревів двигун. Десь ледь чутно пугукнула сова. Мені раптом спало на думку (либонь, уперше), наскільки самотньо ми жили в Замку, коли сюди не потикалися гості, — коли не гула вечірка, коли інші студенти залишалися за кілометр звідси в Холлі. Тут були лише ми — семеро хлопців і дівчат, і дерева, і небо, і озеро, і місяць, і, звісно, Шекспір. Він мешкав тут із нами, наче восьмий сусід, старший, мудріший товариш, той, хто намагається зайвий раз не потрапляти на очі, але ніколи не йде з думок, наче оце щойно вийшов із кімнати. О так, поезія — небесний дар, // І в ній могутня сила![61]

М’яко загула електрика; гірлянди Мередіт заблимали й згасли. Я озирнувся до Замку, що стояв у глибокому потем-ку. Світло на кухні горіло, музику також було чути, отже, схоже, пробки не вибило.

— Цікаво, що сталося.

А от Джеймсу було не настільки цікаво, щоб відвести очі від неба.

— Поглянь-но, — сказав він.

Тепер, коли світло згасло, ми побачили зірки — крихітні білі цятки, розкидані довкруж місяця. Вони мерехтіли, наче пастки. Світ на одну-однісіньку дорогоцінну мить повністю завмер. Потім пролунав гуркіт, крик, щось там, у будинку, впало. Спершу ніхто з нас навіть не ворухнувся. Ми просто стояли, дивилися один на одного, сподіваючись — мовчки, несамовито, безглуздо сподіваючись, — що хтось просто впустив зі столу пляшку, або зашпортнувся на сходах, чи то утнув ще щось незграбне, але безневинне. Але перш ніж хтось із нас зміг знову заговорити, з будинку ринули чиїсь крики.

— Річард, — промовив я, відчуваючи, як серце стрибнуло кудись у горло. — Закладаюся на що завгодно.

Ми помчали назад до Замку, намагаючись рухатися по прямій, наскільки це було можливо.

Двері були широко розчахнуті, але прохід повністю заблокували люди, що юрмилися в прорізі дверей. Ми з Джеймсом пробилися крізь натовп, щоби потрапити до кухні, де ще з десяток витріщак оточили колом щось у глибині приміщення. Джеймсу вдалося дістатися до місця подій першим, відіпхнувши з дороги двох лінгвістів-другокурсників. Я був надто налиганим, щоб як годиться оцінити відстань, тому, коли Джеймс зупинився, врізався в нього, але щільний натовп довкола втримав нас обох на ногах.

Віолончеліст, який раніше розмовляв з Мередіт, зараз сидів на підлозі, скоцюрбившись і затуляючи рукою обличчя, між пальців у нього скрапувала кров. Філіппа опустилася поруч із ним навпочіпки й тепер балансувала на самісіньких пальчиках ніг посеред сяючих скалок потрощеного скла. Мередіт і Рен стояли перед Річардом, і всі троє одночасно волали. їхні слова перекривали одне одного, і розібрати щось було годі, тим паче, що із сусідньої кімнати досі лунали музика та сміх. Александр стовбичив у дверях за спиною в Річарда, але він майже висів на Коліні й був достеменно не в змозі втрутитися, тому ми з Джеймсом проштовхалися вперед, щоб з’ясувати, що відбувається.

— Що сталося? — загорлав я, бо лише так можна було змусити почути себе в цьому ґвалті.

— Річард, — озвалася Філіппа, розлючено глипнувши на нього через плече. — Спустився й без жодного попередження йому зацідив.

— Якого біса? Чому?

— Спостерігав, бач, із вікна нагорі за тим, що відбувалося надворі.

— Вгамуйтеся всі! — наказав Джеймс.

Рен замовкла, але Річард із Мередіт не звернули на нього жодної уваги.

— Ти геть з глузду з’їхав! — гримала вона. — На тебе вже час гамівну сорочку натягти!

— Гадаю, у нас із тобою буде одна спільна.

— Дідько, це не жарти! Ти ж міг йому зуби повибивати!

Хлопець на підлозі застогнав і схилився вперед, із нижньої губи в нього звисала цівка кривавої слини. Філіппа рвучко звелася й промовила:

— Схоже, таки вибив. Йому треба до медпункту.

— Я відведу, — зголосився Колін. Він притулив Александра до одвірка, обминув Річарда по широкій дузі й пройшов на інший бік кухні. Ми з ним і з Філіппою підняли віолончеліста й закинули його руку на Колінове плече. Не встигли вони навіть вийти з кімнати, як Річард і Мередіт знову заходилися з’ясовувати стосунки.

МЕРЕДІТ: Тепер ти задоволений?

РІЧАРД: А ти?

— Вгамуйтеся, обоє! — високий голос Рен аж бринів. — Просто вгамуйтеся, гаразд?

Річард озирнувся до неї, і вона боязко відступила на крок.

— Це тебе не обходить, Рен.

— Ні, — різко втрутилася Філіппа. — Завдяки тобі це нас усіх обходить.

— Не будь сучкою, Філіппо!

Ми з Джеймсом обоє вийшли вперед, але першою заговорила Мередіт. Річард завмер, тільки напружені м’язи під плечима ходили ходором.

— Не смій говорити з нею таким тоном. Повернися й подивися на мене, — наказала вона. — Припини на всіх наїжджати, наче якась довбана шкільнота, і просто подивися на мене!

Він розвернувся й так раптово подався в її