М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

бік, що всі відсахнулися, але Мередіт не зрушила з місця — чи то посміливішала, чи то остаточно схибнулася.

— Стули писок, бо... — почав був Річард, але вона не дала йому нагоди продовжити.

— Бо що? Бо ти й мені зуби виб’єш? — спитала вона. — Давай, не соромся. Що, слабо?

Я вирішив, що, можливо, «посміливішала» і «схибнулася» — це не взаємовиключні поняття.

— Мередіт, — обережно гукнув я.

Річард розвернувся до мене, і Джеймс із Філіппою підступилися ближче одне до одного, змикаючи лави.

— Краще не спокушай, — промовив Річард. — Бо ти до медпункту потрапиш хіба шматочками.

— Відійди! — Мередіт штовхнула його, з глухим звуком ударивши в груди обома руками. Перш ніж вона встигла відсахнутися, Річард вхопив її за зап’ясток. — Він тут ні до чого. Ти вдаєш, наче йдеться про нього, тому що мене вдарити не можеш, а тобі просто горить когось відгамселити!

— Тобі цього хотілося б, еге ж? — Річард із силою шарпонув її до себе. Мередіт силкувалася викрутити руку з його лещат — аж шкіра побілішала. — Тобі кортить, щоб я й тебе трохи відчухрав — аби лиш усім було на що глянути? Ми ж обоє знаємо, як ти любиш, коли на тебе дивляться. Хвойда!

Той чи інший синонім слова «хвойда» на адресу Мередіт від нас шістьох звучав до того тисячу разів, але зараз усе було геть інакше. Здавалося, усі принишкли, хоча в сусідній кімнаті гуркотіла музика.

Річард ухопив Мередіт за підборіддя, змушуючи її підняти голову.

— Що ж, принаймні якийсь час було доволі прикольно...

Остання тонка нитка моїх сумнівів розірвалася. Я кинувся на Річарда, але Мередіт стояла ближче. Усі скрикнули, коли вона навідліг зацідила йому в обличчя — зовсім не як на заняттях у Каміло, не так прораховано, прицільно, а несамовито й люто, поклавши собі за мету завдати якомога більше болю.

Річард брудно вилаявся, але перш ніж зміг дістатися до Мередіт, на нього, неначе двоє півзахисників, кинулися Джеймс та Александр. Навіть їхньої спільної ваги забракло для того, щоб збити його з ніг. Він і далі ревів, лаявся й намагався вхопити Мередіт бодай за щось, що граниться під руку.

Я обхопив її за талію, але Річард устиг вчепитися їй у волосся, і Мередіт скрикнула від болю, коли він щосили смикнув її до себе. Я відірвав її від підлоги, потягнув до себе, геть від Річарда, вона тицьнулася мені в груди, я втратив рівновагу і врізався у Філіппу. Річарда, Джеймса й Александра відкинуло назад, просто на шафки, пів десятка витріщак кинулися їх підтримувати, щоб ті не впали на підлогу.

Я згріб волосся Мередіт зі свого обличчя, досі однією рукою міцно притримуючи її за талію, навіть не знаючи до пуття, захистити я її хочу, втримати чи все відразу.

— Мередіт... — почав був я, але вона зацідила мені ліктем у живіт і відштовхнула.

Я похитнувся, але Філіппа встигла вхопити мене за сорочку і вчепилася так, наче боялася того, що я можу зробити, якщо вона розтисне пальці. Мередіт дивилася повз нас на Річарда, опустивши руки й важко дихаючи. Він повільно підвівся. Джеймс відступив від нього ще раніше, а тепер і ті кілька людей, що підтримували Річарда за плечі, квапливо прибрали руки. Александр стиха лаявся, пучками пальців мацаючи закривавлену губу. Всі погляди прикипіли до Мередіт, але це була не та захоплена увага, до якої вона звикла. Усі її почуття зараз були промовисто написані в неї на обличчі: сором, лють, безпорадна недовіра.

— Ну ти й покидьок, — промовила вона.

А відтак розвернулася, плечем штурхнула нас із Філіппою і пішла, дорогою до сходів шугонувши й без того нажаханих першокурсників.

Ми з Річардом стояли обличчям до обличчя, геть-чисто беззбройні фехтувальники. Краєм ока я побачив, що Александр потягнувся по серветку, щоб витерти роз’юшені губи. Я чув, як квилить Рен, але цей звук лунав наче здалеку. Джеймс стояв поруч із Річардом, немов тінь, дивлячись на мене з якимось ошелешеним виразом, сумішшю страху й обурення. Від злості волосинки в мене на шкірі стали сторч, здавалося, вона аж вібрує під туго напнутою тканиною сорочки. Мені кортіло завдати Річардові такого самого болю, як він завдав Мередіт, Джеймсові, усім нам, хто дав йому бодай натяк на привід. Я глянув на Філіппу, бо так само, як і вона, не вірив, що зможу стриматися й не накинутися на Річарда.

— Я піду, — видушив я насилу.

Вона кивнула й відпустила мою сорочку. Зволікати я не став. Натовп розступився Переді мною, як до того перед Мередіт. Я завернув до холу між кухнею та їдальнею, притиснувся спиною до стіни й повільно дихав носом, допоки не припинило паморочитися в голові. Я навіть не міг збагнути, від чого саме я не при собі — чи то від віскі, чи то від травки, чи то від нестримної люті. Ще раз глибоко зітхнув наостанок, а тоді, схилившись, щоб не зачепити одвірок, вибрався на сходи.

— Мередіт! — гукнув я вже втретє.

Вона була тут сама, стояла на середині сходового маршу. За стінами тихо стугоніла музика. З кухні пробивалося тепле рожеве світло.

— Дай мені спокій.

— Агов... — я здолав три сходинки з тих, що нас розділяли. — Зачекай.

Вона зупинилася, рука, що лежала на поруччях, тремтіла.

— Чого саме я мушу чекати? З мене вже досить і цієї довбаної вечірки, і всіх тих, хто там, унизу. Чого тобі?

— Я просто хочу допомогти.

— Та невже?..

Я глянув на неї знизу вгору — розхристана сукня, руки схрещені на грудях, помаковіле обличчя — і відчув тиху болісну пульсацію внизу живота. Оце вона вперта...

— Проїхали, — сказав я і відвернувся, збираючись спускатися.

— Олівере!