М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Я стиснув зуби й знову розвернувся до неї.

—Так?

Спершу вона нічого не казала, просто розлючено на мене дивилася. Волосся в неї було розкошлане, пасмо заплуталося в сережці з того боку, де Річард її хапав. Рана всередині мене відкрилася, вона пекла — кривава, болісна, червоняста й запалена рана.

— Ти й справді хочеш допомогти? — спитала вона. Власне, запитанням це було лише наполовину — обережним, не впевненим щодо майбутньої відповіді запитанням.

— Так, — повторив я, мабуть, надміру палко, бо мене образив її сумнів.

На обличчі Мередіт раптом з’явився той самий нарваний, відчайдушний вираз, з яким вона дивилася на мене тоді в гримувальні. Одним рвучким рухом вона здолала останні три сходинки, що розділяли нас, і поцілувала мене, упіймала, міцно обплівши обома руками потилицю. Я був ошелешений, але не зрушив із місця, геть забувши про все, окрім несподіваного жару її вуст, що опалив мої власні.

Ми відсторонилися, вдивляючись в обличчя одне одного розширеними збентеженими очима. Ніщо в Мередіт ніколи не здавалося простим, але тієї миті вона була саме такою. Простою, близькою, вродливою. Трохи скуйовдженою, трохи зболеною.

Ми знову заходилися цілуватися, уже палкіше. Вона розсунула мої губи, всотуючи мій подих просто з рота, штовхнула мене, так що я позадкував, врізавшись у поруччя. Я вчепився в її стегна, підтягнув до себе, готовий відчути все її тіло, кожен його сантиметр.

Незнайомий голос прорізав щільний гомін музики за стіною.

— Оце так...

Мередіт відсахнулася, відступила на крок від мене, і я мало не втратив рівновагу, коли виявилося, що її немає поруч.

Якийсь безіменний першокурсник стояв біля узніжжя сходів із пластянкою в руці. Він переводив погляд з мене на Мередіт із тупим, якимось млявим подивом.

— Оце так... — повторив він і, зашпортуючись, поплентав до кухні.

Мередіт потягнулася до мене й узяла за руку.

— До мене, — наказала вона.

Я пішов би за нею куди завгодно, і мені було начхати, хто про це дізнається — Річард (який заслуговував на значно гіршу кару, ніж ця дрібна зрада) або хтось інший.

Ми піднялися сходами поспіхом, незграбно, нам заважали її високі підбори, те, що я був напідпитку, і наше дурнувате небажання бодай на мить відірватися одне від одного. Ми промчали коридором другого поверху, врізаючись у стіни та знову й знову прикипаючи одне до одного вустами, аж нарешті вдерлися до її спальні. Вона затраснула за нами двері й клацнула замком. Ми радше не зітнулися, а врізалися одне в одного, уся ця пропасна сцена була пронизана спалахами болю — Мередіт чіплялася за моє волосся, прикусила мені нижню губу, здригалася, коли груба щетина на моєму підборідді дряпала їй шию. Баси, що долунали знизу з їдальні, билися музичним супроводом, наче якийсь несамовитий тубільський барабан.

— Яка ти офігезна... — пробурмотів я в ту крихітну мить, коли міг говорити, — Мередіт саме стягала мою сорочку через голову.

Вона пожбурила сорочку в інший кінець кімнати.

— Так, я в курсі.

Те, що вона в курсі, чомусь заводило ще дужче, ніж якби вона вдавала, буцімто не знає про це. Я намацав блискавку на боці її сукні й видихнув:

— Гаразд, я просто про всяк випадок.

Решту одягу теж було зірвано й недбало пожбурено вбік — ми лишилися в самій білизні, а Мередіт ще й у туфлях. Ми цілувалися, задихаючись і хапаючись одне за одного, наче боялися розтиснути пальці. У голові паморочилося, підлога хиталася під ногами, варто було лише заплющити очі. Я провів рукою від ямки на потилиці Мередіт аж до талії, її шкіра під моїми пальцями, здавалося, била струмом. Від теплого шовковистого доторку її губ до вуха я застогнав і притиснув її ще міцніше — нестямний, несамовитий, страшенно розлючений на самого себе через те, що колись удавав, буцімто не жадаю її.

Ми здолали вже пів шляху до ліжка, коли у двері врізався чийсь кулак — так, що вони аж здригнулися. А тоді ще один удар. І ще — наче у двері гамселив збожеволілий баран.

— ВІДЧИНИ!!! ВІДЧИНИ ЦІ ДОВБАНІ ДВЕРІ!!!

— Річард... — я позадкував, але Мередіт квапливо обійняла мене за шию.

— Хай собі гупає у двері хоч цілу ніч, якщо кортить.

— Він їх із петель зірве... — промовив я, але мої слова розчинилися між її губами, перш ніж я встиг їх вимовити, і думка забулася, навіть не сформувавшись до пуття. Серце в мене шалено калатало.

— Хай лише спробує...

Мередіт штовхнула мене спиною вперед до ліжка, і я не заперечував.

Після цього все якось змішалося, розлетілося на друзки. Річард гамселив у двері. Горлав щось, погрожував і лаявся, але я цього не чув, його голос перетворився просто на частину важкого ритму.

— Я ВБ’Ю ВАС! ВБ’Ю, БОГОМ ПРИСЯГАЮСЯ, ВБ’Ю ВАС ОБОХ!!!

Чути це було геть нестерпно, а надто коли між нами з ним була Мередіт, справжня, реальна, дурманлива Мередіт, і одного ковтка її подиху вистачало для того, щоби повністю заглушити цей галас. Він вигорів нарешті, згас, наче фінал поганої пісні, і я не знав, чи то Річард пішов, чи то я оглух до всього, за винятком Мередіт. Голова в мене була такою легкою, що, якби не вага Мередіт на мені, я міг би полетіти геть. Потроху мій мозок і тіло відновили зв’язок. Я ще трохи дозволив їй робити, що заманеться, а тоді перекотив на спину й притис, не бажаючи повністю їй підкорятися.

Коли я впав поруч із Мередіт на матрац, м’язи в мене під шкірою заходилися дрібним тремом. Ми обоє були надто розпаленими, щоб торкатися одне одного, тому просто лежали, переплівшись хіба ногами. Наші судомні короткі зітхання довшали, глибшали, і нарешті сон штовхнув мене вглиб, наче сила тяжіння.