М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

якої раніше мені не випадало в неї чути. — Він завжди хамовитий, але зараз Річард... Не знаю. Просто падлючий якийсь...

Обраний нею епітет був настільки безневинним, що в мені ворухнулося якесь щемке поривання — прагнення захистити її, як зробив би це старший брат. Я притиснув Рен до себе і промовив:

— Не знаю, чи «падлючий» — це доречне означення.

— А чому ні?

— Не знаю, кажу ж... Але це вже не просто падлючість, це садизм. Він останнім часом взяв за звичай мордувати нас просто на сцені. На прем’єрі мало не порвав мені барабанну перетинку. У Філіппи синець з Австралію завбільшки, а Джеймс... — я затнувся, із запізненням пригадавши, що пообіцяв нікому не розповідати. Щось мої мовленнєві й зорові фільтри нині працювали з перебоями...

— Що він зробив із Джеймсом? — спитала Рен з якоюсь боязкою невпевненістю. Вона намагалася виструнчитися, але випитий віскі достеменно був проти.

— Я обіцяв нікому не розповідати. Але він сам тобі розкаже, якщо спитаєш.

Я згадав, як Джеймс накручував на палець її локон, і мені раптом спало на думку, що він зробить що завгодно, варто їй лише попросити. Щось у моїх грудях ніяково стиснулося.

Рен знову насупилась. Руки, які мене обіймали, раптом розпружилися, наче вона взагалі забула, що за мене тримається.

— Знаєш, він іноді мене лякає.

— Джеймс? — перепитав я спантеличено.

Вона похитала головою.

— Річард. Я боюся, що він серйозно нашкодить комусь... чи самому собі. Він просто... нарваний якийсь, розумієш?

Я охарактеризував би його іншим словом, але попри це все одно кивнув.

— Може, тобі варто сказати йому про це? Мабуть, ти — взагалі єдина людина, до якої він дослухається.

— Можливо. Але доведеться зачекати до ранку. Просто зараз він п’яний як чіп.

— Ну... — промовив я, — якщо він налигався так, що ноги не тримають, у цієї вечірки ще є шанс завершитися вдало.

Аж тут у мене виникло якесь химерне розпачливе відчуття. Річард, хай яким він був п’яним, ніколи повністю не вирубався від алкоголю. Він лише ставав ще нарванішим, якщо скористатися тим словом, яке вжила Рен.

Мередіт зісковзнула зі столу, перепросивши у своїх шанувальників (на ту мить їх довкола неї було вже четверо). Відтак перетнула подвір’я, на диво впевнено тримаючись на ногах, і, схиливши голову до плеча, протуркотіла:

— Йой, які ж ви в мене гарнюньки!

Стоячи так близько до неї, та ще й не дуже при тверезому розумі, я просто не міг на неї не витріщатися. Вона була в стильній чорній сукні-футлярі, одне плече повністю оголене, на іншому виблискувала тонесенька бретелька з крихітних чорних намистинок. На цих своїх підборах вона була майже однакового зі мною зросту.

— Сад просто приголомшливий, Мер, — сказала Рен.

— Так... — Мередіт усміхнулася, дивлячись на гірлянди. — Аж іти звідси не хочеться, дарма що втрачаю // Двох найніжніше люблячих дітей // І друзів відданих...[59] — вона підморгнула нам.

Через тіні на повіках — темні, сливово-пурпурового відтінку — її очі здавалися ще зеленішими.

— Ти куди? — спитала Рен.

— На кухню, по питво... — вона здійняла порожній келих. — Вам принести?

Рен гикнула.

— Здається, з мене вже досить.

— От і мені так здається... — кивнула Мередіт, прозвучало це майже не докірливо, радше по-сестринському. Вона озирнулася до мене. — Оливку, Олівере? Майже омонім вийшов, ти ба... — вона підняла зубочистку з останньою оливкою, настромленою на кінчик.

— Залиш собі, — сказав я, не в змозі стримати усмішку. — Їсти свою майже тезку — це ж просто канібалізм якийсь.

Її погляд був такий пронизливий, що температура в мене миттю підскочила градусів на десять. Мередіт зубами зняла оливку із зубочистки й зникла в будинку. Я провів її очима, а потім, наче останній дурень, витріщався в порожній отвір дверей, аж поки не заговорила Рен.

— Щось не схоже, що вона аж надто переймається.

— Тобто?

— Вони з Ріком вирішили «зробити перерву», — пояснила Рен, однією рукою зобразивши в повітрі лапки. — Я гадала, ти в курсі.

— Е-е... Ні. Я не знав.

— Це була її ідея. Він від того не в захваті, але ти ж знаєш, який він, ніколи ні за що не перепрошуватиме... — Рен скривилася. — Якби він просто наступив на горло власному гонору, вона, може, й передумала б...

— Он воно як...

Рен позіхнула, затуливши рота тильним боком долоньки. — Котра вже година?

— Не знаю, — відповів я. — Пізно.

У мене й самого повіки потроху важчали.

— Піду дізнаюся.

— А я не хочу знати.

Вона відпустила мене, легенько відштовхнувшись, щоб виструнчитися.

— Гаразд, тобі не казатиму...

Рен плеснула мене по руці, наче собаку по спині, а тоді на непевних ногах подибала вгору сходами, притримуючи спідницю двома пальчиками.

Поки ми розмовляли, подвір’я майже спорожніло. Народ або повернувся до будинку, або (сподівався я) вже подався додому. Я вийшов на середину нашого невеличкого саду й заплющився. Нічне повітря було остудним, але це не дошкуляло — воно радше, ніби бальзам, заспокоїло мою розпашілу шкіру, вимило дим із легень, вигнало з голови оксамитову тінь Мередіт. Коли я розплющив очі, то з подивом помітив блакитну смужку між чорними верхівками дерев — звідти, згори, шкірився білий молодий місяць. Раптом мене пройняло бажання побачити все небо сповна, і я вирішив прогулятися стежкою до озера. Але щойно зрушив з місця, як мене змусив завмерти Джеймсів голос.