Емілі Теш - Трохи відчайдушної слави, Емілі Теш

без будь-яких витрат для себе. Але замість цього люди під командуванням адмірала Ісамі Рассела з дредноута «Темерарія» розпочали небезпечну рятувальну операцію населення Станції IV, включно з пораненими ворожими бійцями на борту. Людські солдати ризикували власним життям, щоб евакуювати ворожих прибульців. Декілька з них загинули на останньому етапі евакуації, коли, коли станція вже падала на одну з подвійних зірок, люди відмовилися від марних спроб використовувати бойові дротики як човники, а волонтери натомість продовжували витягувати евакуйованих по одному чи по двоє за допомогою стрибків через тіньовий простір хаками — на той момент це була ледве перевірена технологія, яка часто зазнавала невдач.

Лише коли було докладено всіх можливих зусиль для порятунку жителів Гіссоно-IV, адмірал Рассел звернув увагу на крейсери «Мудрості» і атакував їх. До цього часу вони вже трохи оговталися від наслідків вибуху райдужної оболонки, і послідувала щільна та жорстока битва, в якій людські сили з великими зусиллями здобули вирішальну перемогу.

Порятунок невинних перед розгромом ворога: як кажуть люди, це честь. Але процитую самого Рассела щодо всієї цієї справи: «Якби я не виграв битву після цього, мене б витягнули та розстріляли».

Честь — це особистий вибір, яким люди будуть захоплюватися — до певної межі. Але лише подальша перемога Рассела врятувала його військову кар’єру від забуття. Натомість військовий суд виправдав його за правопорушення, і медіа вшанували його як у людей, так і в маджо. Пізніше він був нагороджений медаллю жителями Гіссоно, які ретельно досліджували цей відповідний людський звичай. Існують зворушливі розповіді про всю цю подію: як зауважив один евакуйований, це надзвичайне відчуття — побачити гігантську фігуру людського солдата, що мчить до вас, і відчувати полегшення.

До цього дня всі ці люди мають почесне громадянство системи Гіссоно; а після знищення Землі населення восьми космічних станцій, які були переважно синнетами, символічно проголосувало за відокремлення від майоди. Вісім станцій Гіссоно тепер є домом для другої за чисельністю людської популяції у Всесвіті, приблизно у сімсот тисяч осіб, які живуть у надзвичайно добре інтегрованій гармонії з попередніми мешканцями-синнетами. Людям-біженцям, які відкидають войовничий екстремізм такого анклаву, як Станція Гея, але не можуть жити під тінню Мудрості, більше нікуди йти.

— Ісія Мло-Самар, Роздуми про людське питання -

 

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

САМА

Кіра жодного разу за все своє життя не була справді самотньою.

Гея була надто компактною та надто добре впорядкованою для такої незначниої проблеми, як конфіденційність. Вона була згрупована з іншими, постійно спостерігала та оцінювала їх з перших хвилин свого життя. Вона завжди спала в спальних кімнатах, спочатку з маленькими дітьми під наглядом капрала Еккер, а потім зі своєю групою. Навіть після того, як вона прийшла до Хризотеміди, вона не була одна. Аві ділився з нею тією однокімнатною халупою, і Ісо також, якщо його рахувати. А потім була єдина ніч у квартирі Урси, коли вона слухала дихання Магнуса, перш ніж заснути. Це був не перший раз, коли вона була поряд, поки Магі спав. Він дрімав кожну ротацію, якої міг уникнути.

Тепер вона озирнулася: було щось дивне в тому, як Магі завжди наполягав на тому, щоб спати якомога більше — ніби йому не подобалося не спати. Деякі зі спогадів Кіри поверталися у світлі її нового знання про те, що Магі весь цей час був нещасним: не лінива впевненість, а ухиляння; не кепкування, а справжнє дисидентське бурмотіння; не нудьга, а страх. Чим довше вона думала про це, тим її брат менше дивився на неї, і в цьому було якесь задоволення. Магі завжди був набагато кращим, ніж Кіра, у всіх відношеннях, які рахувалися важливими. Але принаймні вона була лояльною. Принаймні вона була правдивою.

Це дало їй про що подумати, коли вона лежала без сну під навісом коричневої скелі на околиці крихітного людського поселення на дослідницькому форпості Хфа і не могла заснути, бо було надто світло й надто тихо.

Справа не в тому, що не було ніяких звуків. Виявилося, що живий світ дуже шумить. Подуви вітру, тріпочуче темне листя місцевої рослинності та листя купки земних дерев. Дощ припинявся й починався з стуку і звуків, які мали різну якість залежно від того, чи краплі вдаряли об дерева, чи ґрунт, чи скельний навіс, під яким ховалася Кіра, чи поверхню потоку, що протікав неподалік. Щоразу, коли дощ припинявся, з’являлися жуки, які ніби виростали з вологого повітря. Їх було кілька різних видів, але всі вони сяяли якимось внутрішнім сяйвом, створюючи маленькі світлові доріжки, коли летіли в тінь під навісом; і під час польоту вони видавали звуки скиглення та дзижчання, майже, але не зовсім схожі на віддалені скиглиння та дзюрчання, до яких звикла Кіра, таких як постійний гул робочої космічної фортеці.

Спати на сухій землі було важко не тому, що незручно, а тому, що вона була незнайома з цим. Важко було спати без віддаленої глибокої пісні тіньових двигунів у глибині її свідомості. Важко було спати, коли ти була зовсім одна, і не могла чути чиєсь дихання поряд.

Кіра змусила себе лежати нерухомо й намагалася не здригатися від кожного звуку планети і прокидатись. Вона перевернулася і поклала руки під голову. Ось як вона виявила, що в заглибленому кутку її затишного куточка утворилася калюжа. Вона мала намір трохи відпочити й дочекатися темряви, перш ніж спробувати зламати вузол Мудрості. Якщо ментальна карта Кіри була правильною, то вона мала б бути прямо над наступним хребтом.

Відпочинок не був реальною справою. Вона могла б також продовжити це.

Кіра перелізла через гребінь, пробираючись повз жовто-золотисте листя рідної рослинності Хризотеміди та яскраву зелень жмені терранських бур’янів. «Інвазивна флора», — подумала Еллі. Кіра відкинула цю думку. Дурня. Безглуздя.

На вершині хребта вона виявила, що дивиться вниз на круглу западину в ландшафті. Дощ припинився, і світло жовтого пообіднього сонця Хризотеміди палало і відбивалося в озері на дні. Воно також виблискувало на металевих дахах низьких будинків на березі озера. Кіра чекала. У файлах Страйка нічого не говорилося про безпеку цього місця. Місія Магі полягала в тому, щоб принести смерть і біль натовпу Рейнгольда, який не очікував, що він наблизиться сюди. Але щось мало бути.

Невеликий рух біля будівель. Охоронець? Ні, не людина: просто величезна комаха. Кіра звузила очі. Вона не рухалася, як комахи, які дратували її раніше. Її ліниві кружляння більше нагадували…

Патрульний візерунок, ледве замаскований. Не тварина. Головний дрон. Напевне, не єдиний. Небо почало тьмяніти, але зір Кіри був надзвичайно добрим. Вона сіла, щоб спостерігати та чекати, і до того часу, коли сонце ще світило на горбистому горизонті,