Емілі Теш - Трохи відчайдушної слави, Емілі Теш

Ніяких ознак людської охорони. І жодних інопланетян. Дивно.

Вона згадала свою помилку на «Віктріксі», коли забула знешкодити другого охоронця; вона не очікувала Клео, а Клео з’явилася з тіні. Але поки вона спостерігала, як маленький довгастий місяць Хризотеміди стрімко піднімався вгору по небу, вона переконалася у своїх висновках. Тут справді ніхто більше не охороняв Мудрість. Не було нікого, крім дронів.

Проникнути всередину, подумала Кіра. Спершу саботувати, або придумати, як це зробити. Потім чекати на ціль.

У схемі патрулювання дронів не було зручного проміжку. Подібне траплялося лише в сценаріях, призначених для немовлят. Це було реальне завдання, реальніше, ніж дванадцятий рівень. Реальніше, ніж Судний день. Магі ніколи не вигравав ніде, окрім гри, а Кіра була тут, у цьому дуже реальному місці, і її кусали комахи, які кружляли долиною. Вона підійшла настільки близько, наскільки наважилася, до групи низьких будівель. Спочатку вона подумала, що це звичайні збірні халупи, схожі на нетрі Рейнгольда, але чим ближче вона підходила, тим дивнішими вони виглядали. Металеві дахи блищали під шаром атмосферної вологи, але стіни були кам’яними, і вже розсипалися, з плямами блідого місцевого моху, що повзав по боках. Вони виглядали старими.

Це місце створили не люди.

У Кіри бурчало в животі, коли вона лежала на мізерному чагарнику навколо озера, уткнувшись ліктями в багнюку, нагадуючи їй, що зрештою їй знадобиться поїсти. А патрулюючі безпілотники все ще оберталися своїми ефективними колами. Це було нечесно.

Життя було несправедливим.

Вона ризикнула підповзти ближче. Досі ніякої реакції охорони. Вона підняла камінь і кинула його. Він голосно відскочив від даху найближчої будівлі, яка була на достатній відстані. Звук луною рознісся по воді. Один з безпілотників зламав петлю патрулювання, щоб дослідити, а інші плавно ковзнули на його місце, щоб закрити розрив. Чудово.

Машини не виглядали міцними. Вони справді мали органічний вигляд, тож перша здогадка Кіри про комах не була абсолютно дурною: маленькі жовто-чорні тільця, менш ніж фут завдовжки, всіяні шестикутними сенсорами, які рухалися, як очі, і підтримувані у швидкому русі прозорі крила.

Кіра подумки назвавла їх бджолами на честь фотографії з «Розплідника». Після довгого споглядання зі свого брудного, незручного місця на землі (терпіння, як сказав одного разу командир Джоле, є такою ж важливою зброєю, як і сила), вона була майже впевнена, що вони неозброєні. Жовтий місяць Хризотеміди вже повністю зійшов, і здійнявся туман. Вона більше не могла бачити весь патруль відразу; лише дві-три бджоли одночасно, найближчі до неї. Досі ні сліду людей, ні фігур у тумані, ні голосів. У Кіри знову забурчало в животі.

Вона повільно підвелася з рівного місця в багнюці, щоб присісти. Викриття не було. Особливих шансів не було. Вона дочекалася, доки найближча Бджола вийшла з найдальшого краю свого жвавого візерунка, і накинулася на неї.

Бджола була легшою, ніж вона очікувала, коли вона схопила її. Її пальці пробили отвори в його тонких крилах. Дрон не видавав жодного звуку, але несамовито ворушився в її руках, викручуючись з її хватки. Можливо, принаймні це було частково органічна річ. Кіра кинула його на землю й тупнула по ньому ногою щосили.

Почувся хрускіт. Бджола більше не ворушилася.

Як і очікувала Кіра, товариші дрона вилетіли з туману на прозорих крилах, щоб дослідити свого полеглого товариша. Але вона вже була далі, серед слизьких від дощу стін старих кам’яних будівель на березі озера. На них були написи людськими літерами та символами, які, як знала Кіра, були маджо.

Людські написи попереджували: НЕБЕЗПЕЧНЕ МІСЦЕ — ТРИМАЙТЕСЯ ПОДАЛІ — НЕБЕЗПЕКА СМЕРТІ.

Слова були майже такими ж, як в агоге, але з ними був інший символ. Кіра бачила його раніше: у сценарії Судного дня він повторювався знову і знову, поки не став свого роду декорацією, прикрашаючи дротик, який приніс смерть її світу. Вона знала, що це означає «Мудрість».

Найбільша кам’яна будівля мала невелику темну щілину в одному кінці, навіть дверей не було. Кіра мусила нахилити голову, щоб пройти через це. Вона не знала, чого чекає всередині. Шикарніша версія кімнати системного центру, усі дисплеї та ряди світильників. Або щось хризотемське, охайне й блискуче. Або, можливо, просто якісь залишки інопланетян, що розвалюються.

Всередині будівлі, де мала бути підлога, була яма в землі. Її край підходив так близько до дверного отвору, що Кіра мало не впала всередину. Яма йшла від стіни до стіни.

Справа не в тому, що Кіра ніколи раніше не бачила тунелю. Планетоїд Геї був пронизаний ними. Вона чудово знала їхні недоліки. Вона могла дістатися від Дрилла до Сантрекера менш ніж за п’ять хвилин.

Вона дивилася вниз, у отвір. Він був обкладений блискучим перламутровим матеріалом, на якому через вік були ямки та шрами. Слабке місячне світло, що проникало крізь двері позаду Кіри, освітлювало верхівку ями, показуючи тріщини та блиск у його стінах. Як і у випадку з бджолами, у Кіри було неприємне відчуття, що вона дивиться на щось органічне.

Тіні володіли глибиною. Під непевним колом місячного світла неможливо було визначити, як глибоко опускався тунель. Не було ні сходів, ні драбини, ні мотузки. І хоч Кіра звикла до тунелів, але вона також звикла знати, куди вони ведуть, або принаймні знала, що існує лише кілька місць, куди вони можуть вести.

Але не було часу стояти й думати про те, якою великою та непізнаною може бути планета. Кіра мала великий досвід лазіння по небезпечних поверхнях. Вона була в потрібному місці: символ Мудрості це підтвердив. Потрібно рухатись.

Перламутровий матеріал стін тунелю був сповнений прихованої гостроти; він був гладеньким, де виблискував, але кожне місце, де він тріснув, здавалося, ламалося на голчасті вістря, які ледь-ледь врізалися у шкіру Кіри, коли вона спускалася в темряву. Невдовзі вхід став лише блідим освітленим колом над її головою. Її очі швидко звикли до темряви, і вона все ще могла знайти заглибини на дотик. Вона очікувала, що дно буде приблизно через двадцять футів, потім через сорок. Дно не з’являлося. Її руки вже стали мокрими від поту. Вона дійшла до моменту, коли не могла знайти наступну ручку, і відчула незрозуміле запаморочення.

На її п’яти наступала огида до себе: слабка, слабка, слабка. На мить вона уявила себе не сильним солдатом людства, яким вона завжди себе знала, а крихітним клаптиком життя, що сліпо чіпляється за неможливу вертикаль, а безпека надто високо вгорі та у безмірному падінні внизу.

«Поки ми живі», — сказала вона вголос, і гладке коло стіни навколо неї вловило ці слова й змусило їх відлунити.

Не думай. Не бійся. Знайдіть наступну заглибину, і