Павло Архипович Загребельний - Диво

ілюзія зжовклої слонової кістки! І цей тон зберігся незатьмарений з одинадцятого століття! Ви можете уявити?

— Очевидно, ікона була вкрита пізнішими записами? — висловив здогад Бузина.

— Вісім шарів оліфи! — вигукнув професор.— Я зняв їх один за одним сам, не довіряючи жодному реставраторові.

— Але якраз вони й урятували те, що було написано ще в одинадцятому столітті. І те, що колись здавалося злом і варварством, тепер обернулося на користь,— вголос міркував Бузина.

Професор подивився на молодого науковця ще з більшою симпатією. Здається, він зовсім не такий і безмозкий, цей Бузина. Може захоплюватися, розбирається в іконах. Вже тільки за це йому все може пробачитися.

— Навіть Пушкін,— вже й зовсім розійшовся Бузина,— навіть Пушкін! Пам’ятаєте: «Художник-варвар кистью сонной картину гения чернит…» Не зрозумів великий російський поет. Бо що робив художник-варвар? Він покривав оліфою стару ікону, щоб уберегти її від псування. А оліфа через якихось там вісімсот років темніла, і вже новий «художник-варвар» замальовував цю потемнілу ікону своїм сюжетом і теж покривав його оліфою. І так під отими темними напластуваннями жила собі древня ікона, поки такий чарівник, як ви, Гордію Всеволодовичу, не визволили її, не показали світові.

— А тепер я покажу вам і зовсім неймовірну річ,— таємниче сказав Отава,— зображення поганського дохристиянського бога на пластині, зробленій з турячих рогів. Чули ви коли-небудь про таке?

— Ніколи не чув,— в тон професорові мовив Бузина, випружуючи своє треноване тіло, щоб ступати навшпиньках за хазяїном.

Зображення поганського святого жило тільки в уяві професора Отави. А на широкій, справді мистецьки зробленій роговій дошці збереглися лише невиразні барвні плями.

— Не дивуйтеся,— сказав професор,— ця річ має понад тисячу років. До того ж викопана з землі.

— Ніхто її не зберігав,— знову навернув на улюблену тему Бузина.

— Так, ніхто не зберігав, ніхто не цікавився. Як, між іншим, у нас зараз старовинними іконами.

— Ні, ні, народ повинен знати свої скарби. Все належить народові, — поважно сказав Бузина, і професор, хоч мовлено слова найзагальніші, знов з симпатією поглянув на молодого науковця: той надзвичайно точно вгадував стан душі свого співбесідника і вмить настроювався на його лад. Хто це міг казати йому, що Бузина сякий і такий, тупий і недалекий! Яка низькопробна брехня!

— До речі, я хотів з вами порадитися щодо одного видання,— обережно промовив Бузина, поцмокуючи від захоплення перед іконою Юрія-змієборця, де Юрій у червоних шатах на карому коні разив вогнедишного дракона.— Йдеться про збереження цінностей і… як би це вам сказати?.. Майже схоже щось на оте покривання ікон оліфою…

— То давайте сядемо,— вказуючи на старовинне крісло венеціанської роботи, припросив Отава, сам теж вмощуючись на свій робочий стілець за столом. Бузина скористався з професорового запрошення, став розглядати хитромудро різьблене крісло, в якому втонув. Червонясті маври несли на міцних своїх плечах підлокітники, на високій спинці вигравалися козлоногі фавни, з-під різьблених ніжок визирали ще якісь почавлені міфологічні мордяки. Десь триста або чотириста років тому везли через адріатику до Венеції далматинські дуби, і майстер, стоячи на березі каналу, ще здалеку вибирав собі деревину, велів допровадити її до своєї майстерні і вже там засідав за роботу і мудрував над одним таким кріслом рік, а то й кілька років, і життя його вимірювалося не кількістю прожитих років, а кількістю зроблених чудо-крісел, як у Страдіваріуса — кількістю скрипок.

— Вміли колись люди робити речі, — зітхнув Бузина.— Видно досвідчену руку. Заздрю досвідченим людям. Тільки вони можуть багато зробити. От як ви, Гордію Всеволодовичу.

— Помиляєтесь, дорогий мій,— роздумливо промовив професор,— колись, у ваші роки, я теж думав. І, виявляється, помилявся. Чим довше живеш, тим, здавалося б, більше зробив, а виходить чомусь навпаки: дедалі більше лишається недокінченого, недовершеного, недоробленого, ти буквально потопаєш у невикінчених справах і задумах, задихаєшся від браку часу і сили, робиш усе сяк-так, і дедалі гірше, дедалі поверховіше, життя перетворюється на якийсь божевільний галоп, і здається тобі, що коли ти й зробив будь-коли щось ретельно, дбайливо і спокійно, то хіба що в найранішому дитинстві, коли шморгав носом, сопів, колупався в вусі, стругав паличку або виляпував долонями хатку з мокрого піску.

— Яз вами не згоден,— рішуче заперечив Бузина.— Ви так багато зробили.

— А от поживете ще ті двадцять чи п’ятнадцять років, які нас з вами розділяють, і пересвідчитесь! — майже пустотливо ляпнув по столу професор.— Але ми забалакались. Ви щось хотіли. Прошу вас.

— Йдеться про дуже важливе.— Бузина не міг добрати слів.— Я хотів з вами порадитися, Гордію Всеволодовичу як з старшим товаришем, якого я ціную і поважаю… Ваш авторитет…

— Не треба про це,— спинив його професор.— Ліпше про діло.

— Бачте, це таке делікатне питання… Йдеться про… як їх… Про мозаїки…

— Очевидно, про альбом наших київських мозаїк? — швидко докинув професор, якому відразу вчулося в мові Бузини щось від отого молодого керівника, з яким недавно мав бесіду.

— Так, так,— зрадів Бузина,— саме про наш альбом. Це надзвичайна цінність, про яку люди повинні знати. Не видати такий альбом — був би злочин.

— Злочин,— згодився професор.

— Що б про нас казали наші нащадки?

— Справді, вони б сказали щось дуже зле.

— Тому ми повинні докласти всіх зусиль, щоб він був виданий.

— Як мені відомо, ніяких зусиль не треба,— спокійно промовив професор,— альбом уже віддруковано, і цілий тираж лежить у друкарні.

— Так, але… — Бузина затявся, однак відразу ж, перехилившись через підтримуваний різьбленим мавром підлокітник до Отави, гаряче зашепотів: — Але ж там стоїть прізвище Паливоди…

— То й що? — Отава вдавав, що нічого не знає.

— Але ж він ворог народу.

— Не знаю, як можна займатися староруськими мозаїками і бути ворогом народу. Для мене це — незбагненне!

— Вороги підступні!

— Згоден з вами. Але до чого тут професор Паливода? Це чесний учений.

— З прізвищем Паливоди альбом вийти не може.

— То що ж я можу вдіяти? — професор підвівся так само, як у кабінеті молодого керівника. Але Бузина сидів і далі в венеціанському кріслі. Недбало поляскував пальцями по череву дубового фавна, знав-бо, що професор звідси не втече, як утік з тієї установи, та й нащо б мав утікати з власного дому?

— Мені запропонували поставити своє прізвище під передмовою,— скромно мовив Бузина.

— Вам?

— Щоб зберегти думки професора Паливоди.

— Але ж то не ваші думки, а професора Паливоди!

— Ім’я нічого не важить. Для людства головне — цінність. Авторством ніхто ніколи не цікавиться. Хіба не однаково, хто винайшов колесо.

— Гаразд. Уявімо, що я пристав до вашого цинізму. Але ж