Ксандер Демір - Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір

- Пане, ви погрожуєте поліції?

- Я погрожую? – ткнув в себе пальцем. – Пане, я кажу правду. Якщо так багато грабіжок, то робіть з цим щось. Чому такі люди, як ця пані, мусять плакати через таких, як ви.

- Як вас звати, чоловіче? – запитав інший чоловік, тримаючи руки на наручниках.

- Козак Дем’ян Владиславович, - швидко сказав я. – Лейтенант поліції.

Хоч і колишній, але їм не варто це знати.

Обличчя чоловіків змінилися. Я бачив, що вони встали струнко, гучно ковтаючи.

- Просимо вибачення, Дем’яне Владиславовичу. Ми приймемо заяву жінки та швидко підключимо усі наші сили. Обіцяємо.

Я просто кивнув головою, а хлопці швидко зникли. Хоч, я був упевненим, що сумку не знайти, проте можливо щось дійсно станеться інакше.

- Бабусю, - я повернув голову до жінки та дістав з кишені свого піджака декілька купюр. – Я не знаю точно, скільки у вас було грошей у сумці. Але сподіваюсь, це хоч трішки допоможе.

- Я не візьму грошей, синку. Не потрібно! – заперечно похитала головою жінка. – Ви допомогли, чим змогли. Я далі сама вже.

- Бабусю, візьміть гроші, будь ласка, - втрутилась Лія, все ще обіймаючи стареньку. – Вам вони потрібні більше. А він ще встигне заробити працюючи.

Я посміхнувся. Хоч і намагався бути серйозним. Не вдалося.

- Дякую вам, діти. Ви зробили більше, аніж ті у формі, - і вона знову заплакала. – Дякую вам. Дем’ян, так? – я просто кивнув. – Дякую, Дем’яне. Мого чоловіка так звали колись..

- Що з ним трапилось? – не знаю навіщо, але запитав я.

- Помер, - не те, що я хотів би почути. - Декілька років тому пішов з життя. Він був старшим за мене і мав проблеми з серцем. На жаль, син так сильно його розізлив та образив, що його серце не витримало.

- Мені шкода, - єдине, що зміг сказати.

- Вам потрібна ще якась допомога? – запитала Лія, сумно посміхаючись. Можливо купити щось треба?

- Ні, доню. Лієчко, все добре. Я впораюсь, - бабуся також посміхнулась, витираючи останні сльози зі свого обличчя. – Ти така чуйна дівчинка. Така добра. У тебе дуже добре серце, мила.

Схоже Лія також не витримала. Її очі наповнились слізьми, але вона посміхалась.

- Знаєш, я пишу вірші. І я хочу присвятити тобі один із таких віршів, доню..

А далі я вже не чув, що вони говорили. Моє серце вразилося та й зупинилося на деякий час. Я, ніби зачарований, просто дивився на Амелію. Сльози повільно стікали по її ніжному обличчю, але вона посміхалась, як і раніше. Це були сльози радості, чогось дивовижного і надзвичайного. Я вперше бачив їх у неї, і цей момент зробив мене щасливішим, ніж я міг собі уявити.

Можливо, саме в цей час я відчував, як усі мої сумніви і турботи відступають на задній план, і вся увага була прикута до цього неповторного моменту радості Амелії. Її сміх та радість перетворювали простір навколо мене, але причиною цього був не я…

Ми повернулись додому, і ми все ще мовчали, ніби взагалі нічого не сталося. Та тиша лежала між нами, немов невидима завіса, яку ми обирали. Було ніяково, але водночас ця тиша була як, свого роду, спільним мовчанням, що переповнювало наші серця.

Можливо, за нас говорило наше дихання, тихі зітхання, чи стукіт серця, який, схоже, був тепер частішим і гучнішим. В цю мить слова втратили свою важливість, і ми лише дозволяли емоціям проникнути в наш світ, якимось магічним чином обрамлюючи цей день у спільні враження, які залишалися тільки у нашому серці.

- Я хочу пройтися берегом, якщо ти не проти, - сказав я, як тільки ми зайшли в будинок. Лія повільно повернулась до мене та уважно подивилась мені у вічі.

- Це твій вихідний, Дем’яне. Хоч він і не такий, як мав би бути. Але зараз ти повністю вільний, - вона ніяково та трохи сумно усміхнулась. Можливо, вона хотіла, аби я залишився тут з нею, а можливо, хотіла піти зі мною.

- Дякую, - коротко сказав я та кивнув. Мені потрібен час подумати.

Але, коли я вирішив йти на вулицю, відразу відчув гарячий дотик на своєму піджаку. Я повернув голову, і мої очі зустріли її, які неначе віддзеркалювали внутрішній світ. Амелія просто стояла, а її погляд був насичений думками, які вона, здається, ще не готова була висловити.

- Я хотіла тобі подякувати..

- За що? – перепитав я, продовжуючи дивитися у її темні очі, в яких, здавалося, почав сяяти невідомий для мене вогник.

- За те, що допоміг тій бабусі.. А ще, що… - вона заперечно похитала головою та зробила два кроки до мене. Між нами, ніби, не було більше вільного простору. В ніс знову вдарив такий вже рідний запах дівчини. – Просто дякую.

Лія підвелася навшпиньки, легко доторкнувшись своїми губами до моєї щоки. Я завмер на мить, відчуваючи непередбачувану ніжність цього миттєвого дотику. Вона зробила це так швидко, але трішки затрималась, коли цілувала. І в той самий момент, так само швидко зникла, залишивши після себе слід загадковості. Я міг передбачити будь-що, але точно не це.

Я хутко вийшов на вулицю, ніби мені бракувало кисню. На ходу зняв з себе краватку та кинув її кудись в бік лежаків, коли проходив повз. Мої очі не бачили, куди я йду, але я йшов. Йшов кудись до моря, тяжко та швидко дихаючи. Мені бракувало кисню, мені дійсно його до біса бракувало після того короткого поцілунку. Він був таким ніжним, таким боязким та ніяковим. Однак він був.. Лія наважилась на нього, а я ж… я ж все ще тримався своїх принципів та правил.

Нарешті дійшовши пляжу, я скинув з себе піджак та кинув його на пісок, а потім просто сів на нього. Мені було байдуже чи зіпсую я його, чи ні. Це останнє про, що я міг думати.

Я просто дивився у море. Хвилі билися об беріг, розбиваючись. Сьогодні знову буде дощ, якщо він тільки зараз не піде… але мені було все одно.

Я знову згадав Амелію, яка так щиро заплакала від почутих приємних слів у свій бік. Її так розчулили ці слова.. Я хотів бути причиною цих сліз радості. Але… я був лише причиною справжніх сліз від болю для неї. Я навіть і подумати не міг, що цей вірш, що прості слова на кшталт того, що в неї добре серце – її так розчулять. Я не знав її.. не знав, що вона думає, що у неї в голові. Я знав лише уявний образ розпещеної дівчинки. Однак, вона не була такою. Я впевнився в цьому вже давно.