Ксандер Демір - Під моїм (палким) наглядом , Ксандер Демір

Зараз я бачив зовсім іншу дівчину. Таку красиву, таку…, добру, щиру. Таку чарівну та неповторну. Вона була зовсім інакшою. Вона була справжньою квіткою в саду, де були лише штучні рослини…

Я хочу оберігати її, бути для неї стіною від усіх цих покидьків. І я хочу цього не тому, що її охоронець. Я справді цього хочу. Щиро.  . Просто слухати її сміх, дивитися на її посмішку та тонути в гіркому шоколаді її очей. Я ненавиджу солодке, а вона стала тим солодким, що змінило моє життя повністю. Я став залежним від неї.. Я став залежним від неї у всіх сенсах… я закохався.., але я не можу це продовжити..

Я відчув, як мої очі наповнились ненавистю до себе, а ще солоною рідиною. Зазвичай я не був тим, хто легко випускав слізьми свої емоції, але зараз... щось було інакше. Я просто сидів, дивлячись на шумне море, як перед ним розкривається та показується справжня, вразлива версія мене. Здавалося, це було все, що я міг зробити в цей момент.

Шепотіння вітру, гомін прибою, і морські хвилі створювали спокійний фон, але всередині мене лютувала буря емоцій. Я не міг відштовхнутися від думок про те, як я причинив їй біль, про те, що не можу просто підійти та зізнатися… Я боявся. А ще прекрасно розумів, що це не можна. Я не її чоловік. Не для неї.. І це було до біса боляче. Навіть морська безмежність не виглядала настільки величною порівняно із глибиною горя в моїй душі.

Раптом в моїй кишені щось зашуміло. Я швидко витер обличчя та дістав свій телефон. На екрані світилося коротке «Ліза». Я декілька секунд просто дивився в екран, не наважуючись відповісти на відеовиклик. Але потрібно. Я обіцяв.

- Привіт, маленька, - я спробував посміхнутися, але це виглядало так паршиво…

- Привіт, Дем'яне. Ти обіцяв мені подзвонити, - сказала племінниця, трішки ображено. – Тому я взяла телефон у мами й вирішила зробити це сама!

- Я пам’ятаю, мишенятко. Ще просто не встиг, - я шмигнув носом, намагаючись забути про те, що було декілька хвилин тому.

- Дем’яне, ти сумний… - розчаровано прошепотіла дівчина. – Ти плакав?

- Ні, ні.. Я не плачу, - я посміхнувся, аби це звучало правдивіше. – Просто сумно..