Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

— Тобі поталанило, що я володію добрим біноклем і останнім часом мав нахил ним користуватися.

Ти дуже незвична істота. Вперше я зустрів тебе в Сого, допомагаючи приятелям зі Скотленд-Ярду розслідувати вкрай нетипову серію вбивств. Згодом натрапляв на тебе в численних ситуаціях, що спантеличували й водночас інтригували. Твоя присутність, здається, стала чи не спільним знаменником усіх недавніх чудасій у цій окрузі. Це давно вже вийшло за межі, у яких я міг би припустити простий збіг обставин.

Я сів і почухав ліве вухо задньою лапою.

— Нюху, мене ти цим не обдуриш. Я знаю, що ти не просто безмовно-бездумний собака, чий розум не рівня людському. Я багато дізнався про події цього місяця, про це місце, про осіб, що беруть участь у чомусь, що його ви, якщо не помиляюся, звете «Грою».

Я призупинив чухання, вивчаючи його обличчя.

— Я поспілкувався як із п’янючим росіянином, так і з не тверезішим од нього валлійцем, підстерігши їх однієї ночі на дорозі з пабу під личиною превеселого комівояжера. Балакав із циганами, з твоїми сусідами, з усіма головними дійовими особами в цій справі, що стосується здогадного метафізичного конфлікту, — так, я знаю, що йдеться про це; спостеріг чимало всякого, що дало мені змогу дедукувати обриси темної картини.

Я нечемно позіхнув, як це подеколи роблять собаки. Він усміхнувся.

— Не допоможе, Нюху. Годі вже маніритися. Я не сумніваюся, що ти розумієш кожнісіньке моє слово, а ще тобі, напевне, цікаво, як багато я знаю про церемонію, що її проведуть тут проти Дня Всіх Святих, і які в мене щодо цього наміри.

Він примовк, і ми вивчали один одного. Він нічого не виказував, навіть на нюховому рівні.

— Тож, гадаю, прийшов час на знак віри, — зрештою мовив він. — Окрім того, що я, імовірно, щойно виручив тебе зі смертельної біди, хочу сказати дещо, а щось хотів би дізнатися; на мою думку, тобі це буде так само корисно, як і мені. Якщо будеш такий ласкавий підтвердити, що зрозумів мої слова, я поведу далі.

Я відвернувся. Таке я передбачав відтоді, коли він почав звертатися до мене як до розумної істоти. Та я й досі не вирішив, чим відповісти на його пропозицію щодо знаку віри. До цього воно й зводилося... до віри в його професійну добропорядність, хоча він, напевне, несхвально поставився б до тутешніх подій. Я й гадки не мав, чому він найбільше відданий — закону чи справедливості; та чи й направду він усвідомлює, що на кону? Хай там як, я дійсно хотів дізнатися, що він уже вияснив і що планував, а ще я розумів: згодом він ніяк не зможе довести свої припущення стосовно мене, навіть якщо я й дам йому бажане підтвердження.

Тож я знову глянув на нього, кілька довгих секунд зазирав просто у вічі, тоді кивнув.

— Дуже добре, — відказав він. — Отже, далі: очевидно, ледь не кожний уплутаний у цю, як ви кажете, «Гру», скоїв чимало злочинів. Багато з них практично неможливо було б довести в суді, але я не маю ні клієнта, що прагнув би цього від мене, ні нахилу клопотатися про щось таке задля власної розваги. З формального погляду я тут лише як помічник Скотленд-Ярду, а мета моя — розслідувати ймовірне вбивство полісмена. І я подбаю про це в належний час. Та відколи я сюди приїхав, мене все сильніше й сильніше вражали незвичайні події, аж доки я, не в останню чергу через дивовижні стани містера Телбота й особи, знаної як Граф, дійшов переконання, що тут не обійшлося без чогось справді надприродного. Хоч цей висновок мені й не до вподоби, та недавній особистий досвід змусив мене прийняти його правдивість. З огляду на це я планую втрутитися до вашої «Гри» за два дні віднині.

Я повільно покрутив головою.

— Нюху, той негідник, який щойно звідси пішов, планує вбити власну пасербицю в переднім Усіх Святих!

Я кивнув.

— Ти допускаєш таку поведінку?

Я покрутив головою, тоді повернувся й відійшов туди, де на мостинах лежав товстий шар пилюки. Лапою я накреслив там чотири риски: ЛТ.

Він підійшов, глянув. Тоді повільно проказав:

— Лоренс Телбот?

Я кивнув.

— Він планує відвернути вбивство?

Я знову кивнув.

— Нюху, я знаю про нього більше, ніж він усвідомлює, та й сам я роками експериментував з усілякими препаратами. Я розумію, що його намір — порятувати Лінетту в ніч церемонії, але сумніваюся, що він таки знайшов ту ідеальну дозу, яка, як він сподівається, дасть йому змогу встояти перед місячним шалом його недуги. Хай там як, а вікарій Робертс знає, що до подій причетна така істота, і вже розтопив дещо із церковного срібла, щоби відлити кулю до пістолета, який матиме при собі тієї ночі.

Детектив замовк і уважно на мене поглянув. Я йому вірив, та що робити — не знав.

— Єдина роль, що її я бачу для себе в усій цій справі, — здійснити порятунок дівчини, якщо містер Телбот схибить. Для цього я потребую дечого від тебе: маю знати, де буде церемонія. Тобі це відомо?

Я кивнув.

— Покажеш мені?

Я знову кивнув і поглянув на двері.

Рука його була смикнулася мені до голови, але він опустив її й усміхнувся. Підійшов до дверей і відсунув їх. Ми вийшли надвір; я глянув у бік Собачого Гнізда й гавкнув. Відтак рушив. Він пішов за мною.