Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

— Оглядаю наслідки пожежі. А ти?

— Те саме, але мене заскочив день, тож я вирішив тут і поспати.

— Штучна людина тут досі буває?

— Не знаю. Сьогодні не було. Чи врятувався Добрий Доктор, мені теж невідомо. Як там Гра?

— Дізнавшись, що Добрий Доктор грати й не думав, я знайшов точку прояву — великий пагорб із поваленими брилами.

— Он як. А це вже цікаво. Які ще новини?

— Растов і Оуен мертві. Вапнюга й Крутько повернулися в ліс.

— Так, це я чув.

— Тож скидається, ніби хтось убиває відчиняльників.

— Растов був зачиняльник.

— Гадаю, Оуен умовив його перебігти.

— Ні, намагався був, але марно.

— Звідки знаєш?

— Я пролазив до Оуена крізь Крутькову дірку на горищі й підслуховував. Був там і в переднім смерті Растова. Вони пили й кого тільки один одному не цитували, від Томаса Пейна[41] до Ніцше, але Растов не перебіг.

— Цікаво. Ти говориш так, ніби досі в Грі.

— Так і є, — устиг відказати він, аж тут знизу долинув тихий звук, і кажан вигукнув:

— Лягай!

Я впав на правий бік. Зовсім поруч пролетіла арбалетна стріла, устромившись у стіну просто наді мною. Повернувшись, я побачив унизу біля дверей вікарія Робертса, який саме опускав зброю. На обличчі в нього застигла лиха усмішка.

Побігши й стрибнувши, я міг би за мить опинитися внизу. Та міг я так і ногу зламати, і тоді він легко б мене порішив. Інший варіант був злізти таким самим робом, яким заліз: задкуючи драбиною. З анатомічних причин спускаюсь я завжди повільніше, ніж підіймаюся. Однак якщо цього не зробити, він міг знову натягти тятиву, накласти стрілу й піднятися по мене. У такому разі він мав би перевагу. Ну, хоч озброєних помічників із ним немає...

Я квапливо пригадував, як довго зазвичай натягують таку зброю. Вибору не було: щоби мати бодай якийсь шанс, не можна було зволікати.

Я кинувся до верху драбини, розвернувся й поліз уділ. Доти вікарій уже опустив арбалета й почав його перезаряджати. Рухався я щодуху, але, намацуючи задньою лапою один дерев’яний щабель за одним, я відчував, що моя спина страшенно вразлива. Навіть якщо я спущуся неушкоджений, дуже небезпечно буде й унизу. Поспішаючи, я побачив, як мимо промайнуло щось чорне.

Почув прикінцеве клацання. Почув, як він прилаштовує стрілу в паз. До долівки було ще далеченько. Я спустився ще на щабель. Ніби бачив, як він здіймає зброю й недбало цілиться в легку мішень. Хоч би я тільки не помилився, і це промайнув був Голка... Ще щабель...

Я зрозумів, що мав рацію, почувши з вуст вікарія лайку. Спустився ще на щабель... Тоді вирішив: годі ризикувати. Відштовхнувся назад, пролетів решту шляху, згадуючи, як Сірохвістка якось казала, що завжди падає на лапи, заздрячи цій її вродженій здібності, попри все, намагаючись і сам так приземлитися хоч цього разу...

Я спробував скрутити тіло в потрібний бік навколо поздовжньої осі, відпруживши в цей час ноги. Судячи з місця вдару в дерево, стріла пішла значно вище. Але коли я торкнувся землі, чоловік уже крутив арбалетну корбу. Я таки впав на ноги, але вони відразу роз’їхалися піді мною. Намагаючись підвестися, я бачив, як він докрутив корбу, тепер уже не зважаючи на чорну постать, яка шугала в нього перед лицем. Ліва задня лапа боліла. Я все одно змусив себе звестися й розвернувся. Він саме підносив стрілу до паза. Я мусив кинутися на нього, спробувати повалити, перш ніж він устигне стрельнути знову. Я розумів, що шансів мало...

Аж тут за спиною в нього у дверному прорізі постала тінь.

— Вікарію Робертс, а що то ви робите із цією архаїчною зброєю? — пролунав чудово поставлений фальцет Великого Детектива в подобі Лінди Ендербі.

Вікарій завагався, тоді розвернувся.

— Мадам! — мовив він, — Я збирався прислужитися громаді, знищивши лиху тварюку, яка навіть тепер готується на нас напасти.

Я негайно завиляв хвостом і прибрав свого ідіотського вигляду слинявого собацюри — висолопив язика й таке інше.

— Як на мене, на лиху тварюку він аж ніяк не скидається, — мовив Великий Детектив дамським голосом, швидко ввійшовши та ставши між мною та вікарієм, щоб надійно внеможливити постріл. — Це ж старигань Нюх. Усі знають Нюха. Та в ньому злості ані на макове зернятко. Хороший Нюх! Хороший пес!

Далі він, як водиться, погладив мене по голові. Я відреагував так, ніби ця процедура — найвидатніший винахід опісля безплатних обідів.

— І чого це ви вирішили, що він небезпечний для суспільства?

— Мадам, якраз це створіння ледь мені вухо не відірвало.

— Я певна, що ви, сер, помиляєтеся. Навіть уявити не можу, що ця тварина здатна проявляти агресію. Хіба що, може, обороняючись.

Обличчя вікарія геть побуряковіло, його плечі були на вигляд дуже напружені. На мить мені здалося, що він таки спробує мене встрелити якось навскіс.

— Я щиро вважаю, — провадив далі Ліндин голос, — що за наявності якихось нарікань щодо собаки треба спершу довести їх до відома її власника, а не вживати відразу радикальних заходів, які могли б привернути увагу Товариства захисту тварин і не надто потішити парафіян.

— Той чоловік — безбожний нахаба... — почав був вікарій, аж тут його плечі розслаблено опустилися. — Та, либонь, я таки вчинив поквапливо. Як ви й кажете, парафіяни можуть глянути на це скоса, не знаючи всього обсягу моїх нарікань. Так. Гаразд.

Він опустив зброю та розрядив її.

— Це владнається, — сказав він відтак, — за якийсь день-два. А поки що я пристаю на вашу пораду й нічого не робитиму похапцем.

Він поклав стрілу в наплічний футляр, а за якусь хвилю почепив на плече й арбалет.

— На цьому, мадам, я ще раз дякую вам за те печиво, що його ви приносили та яке дуже припало мені до смаку, і бажаю вам гарного дня.

— Сподіваюся, вашій доньці воно теж сподобалося?

— О, так, ще б пак. Ми обоє вдячні.

Він розвернувся й вийшов у двері. Великий Детектив провів його й визирнув услід, бажаючи, без сумніву, переконатися, що вікарій справді пішов. Та перш ніж я зміг наслідувати парохів приклад, Великий Детектив схопив двері й зачинив їх до кінця.

Тоді повернувся й уважно на мене поглянув.

— Нюху! — мовив він, уже не фальцетом.