Роджер Желязни - Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни

Я розповів йому про напад, що трапився після нашої поїздки до міста. Це плавно перейшло в розповідь про саму поїздку до міста.

— Цілком сподівано від вікарія, — зауважив Бубон. — Він не раз і не два стріляв у мене з того свого арбалета, а я ж нічогісінько йому не зробив, хіба що час від часу його смітник грабував. Хіба це причина стрілу в когось угатити? Хоч би він дав маху останньої ночі, щоби ви його в забуття спровадили.

— То скільки ти насправді знаєш про Гру? — запитав я.

— Чув я багато. Бачив теж. Усі балакали вільно, бо думали, що я також граю. Згодом я майже відчув, що так і є, — замислено повів він. — Я ж так багато про це знаю.

Тут він розказав мені, як певну кількість належних осіб вабить до належного місця однієї ночі в самотньому жовтні[39] належного року, коли на Геловін сяє повний місяць і можна відчинити браму для вороття Древніх Богів на Землю, і як одні з цих осіб намагаються посприяти відчиненню брами, а другі борються, щоб залишити її зачиненою. Століттями зачиняльники перемагали, інколи — ледве-ледве, і гуляли байки про одного оповитого тінню таємниці чоловіка — напівшаленця, убивцю, бурлаку — і його пса, які завжди з’являлися зачиняти. Одні казали, що це сам Каїн, приречений блукати Землею, позначений знаком[40]; другі — що він уклав угоду з котримсь із Древніх, який потай хотів завадити іншим; точно не знав ніхто. Гравці запасалися певними знаряддями й іншими предметами сили, зустрічалися в призначеному місці й намагалися взяти верх над суперниками. Переможці йшли собі, переможених карала за їхню зарозумілість реакція космічних принципів, зачеплених під час спроби. Тоді Бубон назвав гравців і їхні знаряддя, а ще додав, що знає про обчислення, ворожіння та магічні засоби нападу й оборони.

— Бубоне! — мовив я. — Ти вразив мене, як мало хто. Стільки дізнатися, не виказавши себе!

— У нас, щурів, сильні інстинкти виживання. Я мусив це знати, щоби бути тут у безпеці.

— Ні, не мусив, — зауважив я. — Міг би просто триматися осторонь і робити свої справи. Брехати було значно небезпечніше.

— Ну гаразд. Мене зацікавили всі ті таємничі ремарки, що я їх усе чув і чув. Може, аж занадто зацікавили. Хай там як, мабуть, мені сподобалося вдавати гравця. Доти я ніколи не робив нічого важливого — а воно ж приємно!

— Ходімо, — запросив я його. — Залазь на спину, поїхали до циган. Добра музика, всяке таке.

Ми допізна пробули при таборі. Друзів у мене не так і багато, тому цей вечір мене потішив.

Пробираючись до Собачого Гнізда, я вкотре натрапив на сліди велетенських покручених ніг — цього разу біля підніжжя пагорба. На верхівці вони теж були. Цікаво, куди подасться штучний тепер, коли його домівку зруйновано?

Я зробив коло верхівкою, знову креслячи лінії, подумки прокладаючи їх на землі, виключивши руїни селянської садиби на південному заході, що зсунуло схему далеченько на північ, урахувавши дві додаткові могили, спробувавши обидві формули — з оселею Ларрі й без неї. З нею центр припав на ще одну нікчемну пустку. Зате без неї виходило місце, що його вже торкалися Вищі Сили. Я саме стояв на ньому. Якраз тут, на Собачому Гнізді, у напівзруйнованому кам’яному колі розіграється остання дія. Ларрі — просто зацікавлена сторона, не учасник. Відкинувши голову, я завив. Усе зійшлося.

Письмена на каменюці, де починалася наша раніша пригода, на мить спалахнули, ніби підтверджуючи мій здогад.

Я вистрибом ушився з пагорба.

Північ.

— Джеку, знайшов! — випалив я й переказав Бубонову історію.

—... Отже, вилучивши Доброго Доктора, маємо верхівку мого пагорба, — виснував я.

— Звісно, інші доворожаться до цього найближчими днями.

— І всі дізнаються. Правда. Пам’ятаю лиш одну Гру, коли правильного місця так ніхто й не знайшов.

— Але ж і давно це було!

— Так, і всі ми разом повечеряли, обернули це в жарт і розійшлися хто куди.

— Таке рідко буває.

— Саме так.

— Гадаю, Нюху, цього разу буде нам непереливки.

— І я такої думки. Із самого початку пішло якось дивно. Так може бути й до кінця.

— Он як?

— Просто відчуття.

— Вірю твоїм інстинктам. Мусимо бути готові до всього. Шкода щодо Джилл і Сірохвістки.

— Я вирішив, що дружитиму з ними до кінця, — повідомив я.

Він потис мені плече.

— Як бажаєш.

— Не буде ж, як у Діжоні, га? — запитав я.

— Ні. Щось цього разу багато незвичного трапилося, — відповів Джек. — Зціпімо зуби, друже!

— А як я, по-твоєму, усміхаюся? — мовив я.