Микола Юрійович Рябчук - Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук

Після 1973 року на­ші шля­хи по­ступово роз­ходя­ться: Оле­га й Ореста заби­рають до війська, я ви­їжджаю на два роки в Карпати бу­дувати залі­зни­цю, Ро­ман Кісь, ря­тую­чись від аре­шту, вті­кає на кі­лька років аж на Чу­ко­тку в ет­но­графі­чну екс­педи­цію, Стах Сми­рнов і Воло­дя Они­ще­нко пере­би­раю­ться до Киє­ва. Гри­горій зближу­є­ться з політи­чно «нейтральні­ши­ми» російськи­ми та єврейськи­ми інтелектуа­ла­ми, вступає на заочне від­діле­н­ня московсько­го Лі­ті­н­ституту, обро­стає нови­ми друзя­ми, однак елемент пи­т­тя і вте­чі, здає­ться, пере­ва­жає в цих новонабу­тих взає­ми­нах.

Ми іноді ба­чи­мось, навіть подеколи від­від­ує­мо одне одно­го, але іскри правди­вої близькості не вини­кає, — все це більш схо­же на зу­стріч під­старку­ватих друзів ди­ти­нства, які наси­лу зга­дують імена одне одно­го, імі­тую­чи захват і зворуше­н­ня.

Ко­ли навесні 1982 року Гри­цько сказав, що йо­му по­га­но, я, каюсь, подумав, що він знов пере­борщує, граю­чи нову роль — про­ти­ле­ж­ну до попередньої, в якій він стверджу­вав, що все га­разд, що він той самий і що йо­му добре. Та не­вдовзі, йду­чи на пра­цю в Му­зей атеї­зму, я зустрів на вули­ці Руській Га­лю, ко­тра роз­па­ч­ли­во мови­ла: «Гри­цько поми­рає». Він був у лі­карні, у ньо­го від­мовля­ли ни­рки, а я все ще думав, що це мо­ж­на поправи­ти, зроби­ти якусь опера­цію, щось від­нови­ти й щось під­лі­ку­вати. Через кі­лька днів Гри­цько помер — з іронії до­лі я довід­ався про це по теле­фону в то­му само­му поме­шкан­ні на Кавалерійській, де деся­тьма роками рані­ше почув про йо­го арешт. Ко­ло за­мкнуло­ся, дві події фа­кти­чно вияви­лись однією.

На По­гу­ля­нці в день похорону я зустрів Ли­ше­гу, ко­трий сказав. «Ти знаєш, він мовби усмі­ха­є­ться, мовби ке­п­кує з нас, — мовляв: а я та­ки втік!»

Гри­цько справді мав трохи задерту верх­ню гу­бу, схо­жу на «зая­чу», і то­му ду­же ча­сто здавало­ся, що він у глиби­ні ду­ші з усьо­го іронізує.

1999

П’ять пісень про Ли­ше­гу

1.

Востаннє ми ба­чи­ли­ся 4 гру­дня 2014 року на похоронах Єв­гена Сверстю­ка. Ми зу­стріли­ся по­глядами у заю­рмле­ному фоє Бу­ди­нку вчи­теля, я ки­внув на знак приві­та­н­ня, він сумови­то ки­внув у від­повідь. Sic transit. Ми обоє, звісно, й не при­пу­скали, що то бу­ла на­ша оста­н­ня зу­стріч.

Через два ти­ж­ні зателе­фону­вала Оле­гова Ната­лка і роз­па­ч­ли­во пові­до­ми­ла, що він у лі­карні, у ва­жкому стані, з доволі рі­д­кі­сним як на те­пері­шній час діа­гнозом «зане­дбана пневмонія». Май­же всі ми хворі­ли на пневмонію, про­те мало хто уявляв, що від неї мо­ж­на поме­рти. Як­що занедбу­вати.

У цьо­му занедбу­ван­ні, однак, — весь Олег. Із йо­го засадни­чою не­увагою до побуту, до рути­ни, до так званої сла­ви і ви­зна­н­ня, до «здорово­го глузду», до зага­льнови­знано­го і зага­льно­прийня­то­го, до формально­го і ре­гламентовано­го. Показово, що він за жи­т­тя так і не напи­сав жодно­го ри­мовано­го ві­рша, хоч, без­умовно, міг би.* (Власти­во, одно­го ві­рша він та­ки напи­сав — ще у сту­дентські роки, на проха­н­ня Ві­ктора Морозова, для йо­го пісні. Нази­вався він «Свя­та ді­вчи­на», про­те на пла­ті­вці «Арні­ки» на­зву довело­ся зміни­ти — ді­вчи­на зі «свя­тої» зроби­ла­ся, на до­году совє­тським цензорам, «впертою».) Це бу­ло, в йо­го ро­зумін­ні, занадто штучно, си­лу­вано, фа­льши­во. Пое­зія мала бу­ти для ньо­го макси­мально при­родною, макси­мально на­ближе­ною до роз­мовної мови, — без краси­востей, без мета­фор. Як глина, як дерево, яким він дедалі більш від­давався, захоплю­ю­чись ску­льптурою. Як рі­ч­ка, камінь чи ди­кі зві­рі, які лиш на мить від­кри­ваю­ться на­шо­му по­глядові, перш ніж ще­зну­ти у своє­му, не­при­ступ­ному для нас, сві­ті.

17 гру­дня я не по­їхав до Оле­га в лі­карню (поїхала дружи­на), я ж подався у Мо­ги­ля­нку на це­ремонію вру­че­н­ня премії Юрія Ше­вельова, якою мав верховоди­ти як го­ло­ва жу­рі. То­го року ла­уреатом мав стати Кость Москалець; це­ремонія посувала­ся звичним три­бом: ми пред­ставля­ли одно­го за одним трьох фіналі­стів, вони за­чи­тували фрагменти своїх ре­чей, аж раптом у залі під­ві­вся Ле­онід Фін­берг і пові­до­мив, що пів годи­ни то­му помер Олег Ли­ше­га. Всі бу­ли приго­ло­мше­ні, хви­ли­на мовча­н­ня роз­тя­глася до без­коне­чності. Олег був лю­ди­ною простору, але не ча­су, і в цьо­му сенсі ви­давався ві­чним.

По­тім був похорон у йо­го рі­дній Ти­смени­ці: бу­ди­нок, де я бу­вав і рані­ше, май­же не­змін­ний за сорок років, рі­че­ч­ка, знана з Оле­гових ві­ршів, сумні друзі та роди­чі, засні­же­ний цвинтар, прони­зли­вий хо­лод, зага­льне від­чу­т­тя необла­штованості й незати­шності. Релі­гійних лю­дей серед нас май­же не бу­ло, сам Олег теж, на­скільки я знаю, не сповідував якоїсь формалі­зованої релі­гії. Був сти­хійним, я б сказав, панте­їстом, у дусі сво­го улюблено­го Д.Г. Ло­ренса чи Ясу­нарі Кавабати. Ри­туал був до­стат­ньо рутин­ним, без споді­ваної у та­ких про­ща­н­нях сакральності. Сю­ди більше би пасувало, при­пу­скаю, буд­дійське во­гни­ще.

Ле­г­кий подих сакрально­го я від­чув пізні­ше — навесні 2018-го, оглядаю­чи ви­ставку Оле­гових ми­сте­цьких робіт у Га­ле­реї ART 14 у Ми­хайлі­вському провулку. Як і у ві­ршах, він пере­ходив тут із реально­го простору в си­м­волі­чний, де час остаточно втра­чає своє пану­ва­н­ня.

2.

Ми по­знайо­ми­лись восени чи взи­мку 1970-го у Гри­цька Чу­бая. Я, сту­дент-першо­ку­рсник, був неофітом у їхньо­му більш-менш сформованому на той час товари­стві, яке спонтан­но зби­рало­ся, чи, як ка­жуть те­пер, тусувало­ся у Гри­цька, тоб­то у Га­лі — в чи­мало­му двоповерхово­му «особня­ку» її бать­ків, де мо­ло­де по­друж­жя з новонародженим си­ном Та­расом мало власну кі­мнату. Про­стір явно був замалим для сві­тських раутів, про­те до­стат­нім для друж­ніх зу­стрічей і роз­мов «за ча­ркою чаю» — як не в самій кі­мнаті, то поруч у кри­хі­т­ній ку­хонь­ці.

Я не прига­дую, хто ще був то­го ве­чора у Гри­цька, ко­ли він ого­ло­сив, що зараз при­йде Ли­ше­га і прочи­тає якусь нову річ. Олег не був cool, ви­глядав провінційним і, як мені тоді ви­давало­ся, не­га­рним, закомпле­ксованим, — у по­те­рто­му светрі, з по­тупле­ним по­глядом, кі­чу­ватим пере­днім залі­зним зубом і не­змін­но мела­нхо­лійним ви­разом облич­чя. Ми всі жи­ли досить бі­дно у ті ча­си, але ко­жен як міг під­креслю­вав власну богемність — чи то пи­шною бородою, як Воло­ди­мир Они­ще­нко, чи кругли­ми оку­ля­рами, як Ро­ман Кісь, чи військовим френчем, як Орест Яворський, чи шо­вковою ху­сти­нкою на шиї, як Гри­цько. Олег тим ча­сом завжди від­знача­вся певною бо­мжу­ваті­стю, яка одних від­штовху­вала, нато­мість інших приваблю­вала — ви­кли­кала ба­жа­н­ня допомо­гти, зодягти, обі­гріти, нагодувати. Га­ля якось влу­чно окресли­ла цей йо­го імідж польською при­казкою «obraz n^dzy і rozpaczu», — окресли­ла без зло­сти­вості, навпаки — доброду­шно, з лю­бов’ю. Хтось так само до­те­п­но з поді­бно­го приводу за­уважив, що Ли­ше­га — це не прі­звище, а певне поня­т­тя — як не­чуй, не­бельмес, не­борак, нетя­га, ли­ше­га. Йо­го справді лю­би­ли всі — як дорослу ди­ти­ну.

То­го ве­чора він, здає­ться, при­їхав із до­му, з Ти­смени­ці. В ко­ж­нім разі, був чи­мось збенте­же­ний, чи пригні­че­ний, чи просто вто­мле­ний. І вірш, яко­го