Ксана Рейлі - Несподіване весілля, Ксана Рейлі

Розділ 14

Я попрямувала до трибуни, оглядаючись на Гордія. Він надів свій шолом і сів у автомобіль. Хвилювання наростало з кожною секундою. Особливо, коли почувся гучний рев автомобілів, і всі машини під’їхали до лінії фініш-старт. Світлофор декілька разів засвітився усіма кольорами, а тоді різко погас. Усі люди на трибунах раптом закричали, й автомобілі на високій швидкості рушили вперед. Я помітно напружилася, бо ці всі відчуття були мені незнайомими. Перед нами стояв великий паркан, щоб убезпечити глядачів від зіткнення з авто. Усе-таки тут дуже небезпечно. Перед моїми очима раз за разом проїжджали автівки, а я все шукала знайоме число. Кожного разу, коли учасники проходили нове коло, табло змінювалося. Я не дуже розуміла, як саме все відбувається, але змагання були на швидкість, а не на кількість.

— Вони мають проїхати п’ятдесят п’ять кіл, — голосно сказав до мене Микита. Я помітила якийсь навушник у нього у вусі. — Гордій поки лідирує.

Я знервовано усміхнулася та обійняла себе руками. Якщо лідирує — це дуже добре. Ці слова мали б мене заспокоїти, але легше не стало. Я помітила, як якийсь автомобіль з’їхав з траси та зупинився біля своєї команди механіків. Мабуть, щось сталося, бо усі миттю заметушилися та швидко змінили колеса. Я справді сильно хвилювалася, а ці цифри на табло постійно змінювалися.

— Що ти кажеш? — почула я голос Микити. Він уважно слухав щось у своєму навушнику та насупився. — Не дозволяй йому підрізати тебе. Він ще неодноразово намагатиметься зробити це. Залишилося десять кіл, Гордію. Він зараз почне жорсткіше діяти.

Від його слів я почала ще сильніше хвилюватися. Уже декілька автомобілів устигли зупинитися на піт-стопі, але Гордій чомусь не робив цього. Мабуть, у нього все добре з автомобілем, або ж він просто не хотів втрачати час.

— Залишилося п’ять кіл, — голосно заговорив коментатор. Тут було занадто шумно. Публіка гучно скандувала, а ще цей рев автомобілів. — Ми знову стали свідками запеклої боротьби за лідерство між номером двадцять три та п’ятнадцять. І хоч Ємчук Гордій не здає своїх позицій, Козак Єгор не планує поступатися. Він усіма силами намагається перегнати свого суперника і... Йому, схоже, це вдалося.

— Дідько! — вилаявся біля мене Микита і трохи відійшов.

Я почала знервовано перебирати пальцями. До фіналу лишилося всього декілька кіл. Турнірна таблиця постійно змінювалася, а числа бігали з шаленою швидкістю. На одному з кіл був швидшим Гордій, а на іншому — Єгор.

Залишилося останнє вирішальне коло. Я побачила автомобіль Гордія, і він був так близько до фінішу. Ще трішки — і йому вдасться перегнати Єгора. Вони були майже на одному рівні. Раптом автомобіль суперника різко сповільнив рух, і Гордій мало не врізався в нього. Я налякано скрикнула та відкрила рота, коли помітила, що його знесло з траси. Моє серце, здається, зупинилося, як раптом автомобіль врізався в загородження. Я прикрила рот рукою, а на очах з’явилися сльози. Публіка, схоже, теж затихла, а коментатор кричав про те, що сталася аварія.

— Ей! Ти живий? — голосно спитав Микита, тримаючи руку на своєму навушнику. — Ей, Гордію! Що?! Ні, ти не будеш цього робити! Байдуже, що залишилося лише триста метрів до фінішу. Не роби цього... Ти чуєш мене?!

Я уважно дивилася на Микиту і не розуміла, що відбувається. Єдине я знала точно, що Гордій живий. Та легше мені не стало. Автомобіль Єгора першим перетнув фінішну пряму. Я помітила, що Гордій знову виїхав на трасу і напружилася. Навіщо він робить це? З-під капота вже йшов легкий дим від удару з загорожею. Я не була певна, що автомобіль витримає ще трохи швидкої їзди. Та хлопцеві, схоже, було байдуже. Він знову рушив до фінішу на високій швидкості. Я лише закрила очі своєю рукою, щоб не бачити цього. Це було занадто. Як він може так ризикувати своїм життям? Мабуть, я ніколи цього не зрозумію. Коли я забрала руку зі свого обличчя, то помітила, що він якраз проїхав фінішну пряму. І саме в цей момент автомобіль спалахнув сильним вогнем. Я поклала руку на своє серце, а по щоках уже текли сльози.

— О, Господи! — прошепотіла я, коли на трек заїхала аварійна машина. Я подивилася на Микиту. — Чому Гордій не виходить? Він же зараз згорить.

Чоловік глянув на мене важким поглядом, а тоді знову приклав руку до навушника та сказав:

— Ти живий? У тебе що?! Дідько!

— Щ-що сталося? — налякано спитала я.

— Двері заклинило, — тихо відповів Микита. — Він не може самостійно вибратися.

У мене наче час зупинився. Я нічого не чула, а просто стояла, опустивши руки. По щоках текли сльози, а я навіть не могла та й не хотіла стримувати їх. Погані думки крутилися в моїй голові. Я похитала головою, щоб не думати про це. Він не може померти... Не може.

Руки почали тремтіти. Я глибоко вдихнула, спостерігаючи, як аварійний автомобіль доїхав до місця призначення. Один чоловік вогнегасником намагався погасити вогонь, а інший — виламував двері з боку водія.

— Один, два, три... — тихо прошепотіла я. — Ну ж бо! Виходь.

Нерви були на межі. Здавалося, що я от-от зірвуся та побіжу туди рятувати його. Я вже попрямувала до виходу з трибуни, як двері автомобіля відчинилися, і звідти вискочив Гордій. Публіка заверещала, не приховуючи вражень від такого шоу. Ще б пак! Усе виглядало так, наче у фільмі, коли головний герой вибирається у полум’ї з автомобіля. Я ж не поділяла їхнього захвату зовсім. У мене ледь серце не зупинилося, коли я спостерігала за цим усім. Гордій зняв шолом та відкашлявся. Хлопець усе ще стояв дуже далеко від мене, і я не була певна, що з ним справді все гаразд. Мені треба було переконатися у цьому, щоб нарешті заспокоїтися. Я збігла з трибуни, і мене одразу ж перехопив охоронець.

— Вам не можна туди! — суворо сказав він.

— Це мій чоловік! Мені треба переконатися, що з ним усе добре. Відпустіть мене!

Я оглянулася на Гордія, що уже прямував до своєї команди. Він, здається, мав дуже засмучений вигляд. Я все ж вирвалася з лап того охоронця та побігла до Гордія. Хлопець так сильно був зайнятий своїми думками, що помітив мене лише тоді, коли я кинулася йому на шию. Я так міцно вчепилася за нього, ніби боялася відпустити. Серце схвильовано калатало, а у голові раз за разом з’являлися ті страшні кадри. Він не обійняв мене у відповідь, а всього лише завмер на місці. Від нього пахло пальним та горілим, але в цей момент мені було абсолютно байдуже на це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍