Герман Гессе - Деміан

їм так само. Вони чинили так у пориві, а не за велінням долі. Але порив цей був священний, він народжувався з того, що всі вони спізнали оту коротку мить зазирання в очі долі.

Наближалася зима, коли я потрапив на фронт.

Спочатку, незважаючи на гострі відчуття від стрілянини, я був усім розчарований. Рані-те я багато розмірковував над тим, чому людина украй рідко здатна жити заради якогось ідеалу. Тепер я побачив, що багато хто, навіть усі поспіль, здатні померти за ідеал. Особливо коли цей ідеал був не особистим, вибраним довільно, а спільним і рокованим.

Але я з подивом зрозумів, що недооцінював людей. Як би не уніфікувала їх служба і спільна небезпека, я бачив багатьох — і живих, і тих, що гинули — як вони безстрашно сприймали веління долі. У багатьох, дуже багатьох — не тільки під час наступу, але і в будь-який інший час — помітним був отой твердий, далекий, мовби одержимий погляд, який нічого не знав про цілі й означав повну відданість жахливому. Що б вони не думали і в що б не вірили — вони були готові йти, вони були затребувані. З них і будуватиметься майбутнє. Але чим упертіше світ штовхав до війни, героїзму, честі й інших старих ідеалів, тим віддаленіше і неправдоподібніше звучав будь-який голос удаваної людяності. Все це було тільки поверховим (усі оті питання про зовнішні й політичні цілі війни). А в глибині відбувалося якесь становлення, щось на кшталт нової людяності. Оскільки я бачив багатьох — дехто з них помер на моїх очах, — ті зрозуміли чуттям, що ненависть і злоба, вбивство і знищення не прив’язані до жодних об’єктів. Оті об’єкти (так само, як і цілі) були абсолютно випадкові. Глибинні почуття — навіть найдикіші — не стосувалися ворога. Їх кривава справа була лише відлунням внутрішнього світу — душі, що розкололася. Вона хотіла шаленіти, знищувати і вбивати, щоб змогти народитися знову. Гігантський птах вилуплювався з яйця, і яйце було світом, і світ повинен був розвалитися…

Однієї ночі навесні я стояв на варті біля садиби, яку ми захопили. Примхливі пориви вітру гнали у небі Фландрії полчища хмар, десь за ними вгадувався місяць. Упродовж дня мене огортав якийсь неспокій, дошкуляла якась тривога. Тепер, на своєму нічному посту, мені щемно згадувались картини з минулого життя — пані Єва, Деміан… Я стояв, притулившись до тополі, й дивився в збурене небо, просвіти у хмарах, здригаючись від розривів, перетворювалися небавом на плинні вервечки образів. Дивна млявість пульсу, нечутливість шкіри до дощу і вітру, поява іскристої внутрішньої свіжості свідчили: при мені з’явився поводир.

У хмарах привиділося велике місто, де снували мільйони людей, що розтікалися навсібіч широкими просторами. У товкотнечі поміж ними раптом виникла якась божественно-велична постать — з мерехтливими зірками у волоссі, велетенська, мов гора, що рисами нагадувала пані Єву. До неї, немовби до якогось велетенського святилища, стали прямувати юрби людей. Богиня схилилась долу, печать на її чолі світилася.

Здавалося, перед нею раптом постало видіння, вона заплющила очі, і її світле обличчя скривилося від болю. Вона вжахнулася, і з її чола посипалися зірки — тисячі палаючих зірок, які розліталися в чорному небі іскрами навсібіч.

Одна з таких зірок полетіла до мене з пронизливим звуком — наче шукала мене. І тут вона несподівано з гуркотом розсипалася на тисячі скалок, мене підкинуло догори і жбурнуло на землю. Світ наді мною розколовся…

Мене знайшли поблизу тополі, присипаного землею, із численними ранами.

Я лежав у якомусь підвалі, наді мною гриміли гармати. Потім їхав кудись на підводі, що тряслася безлюдними полями. Здебільшого я спав або впадав у непритомність. Але чим глибше я провалювався у нетямність, тим сильніше відчував, що мене тягне якась сила, що владарює наді мною, і я корився їй…

Я лежав у сараї на соломі, було темно, хтось наступив мені на руку. Але моя душа рвалася кудись далі, мене ще міцніше тягнуло кудись. Мене поклали на підводу, а потім на ноші чи на переносну драбину. Я дедалі сильніше відчував веління рухатися кудись уперед, я не відчував нічого, окрім примусу прибути врешті-решт кудись.

І ось я дістався мети. Була ніч, я був при повній свідомості і щойно лише відчув усю потугу цієї внутрішньої тяги. Лежачи в якомусь приміщенні на підлозі, я несподівано відчув, що вже прибув туди, куди мене кликали. Я озирнувся, поруч із моїм матрацом лежав хтось, і цей невідомий нахилився і подивився на мене. На його чолі проступила печать. То був Макс Деміан.

Я не міг говорити, він також не міг (чи не хотів). Він лише дивився на мене. На його обличчя падало світло від ліхтаря, що висів на стіні. Він посміхався до мене.

Нескінченно довго дивився він мені прямо в очі, повільно наблизивши своє обличчя до мого, так що наші тіла майже торкалися одне одного.

— Сінклере… — прошепотів він.

Я показав очима, що зрозумів його.

Він знову посміхнувся співчутливо.

— Хлопчику… — промовив він посміхаючись.

Його вуста були зовсім поруч із моїми. Він продовжував пошепки.

— Ти ще пам’ятаєш Франца Кромера? — запитав він.

Я підморгнув йому і теж зміг усміхнутися.

— Любий Сінклере, послухай… Я змушений буду зараз піти. Я, можливо, коли-небудь тобі знову знадоблюся — для захисту від Кромера чи ще для чогось… Якщо ти мене покличеш, я прибуду, але вже не так примітивно — верхи чи залізницею. Тобі доведеться прислухатися до себе, і ти побачиш, що я — всередині тебе. Розумієш? І ще одне. Пані Єва просила мене, якщо тобі коли-небудь буде дуже кепсько, передати поцілунок від неї. Заплющ очі, Сінклере…

Я слухняно заплющив очі і відчув легкий поцілунок на своїх вустах, що постійно кровили. А потім я провалився в непам’ять…

Вранці мене розбудили для перев’язок. Нарешті, повністю очумавшись, я хутко повернувся до сусіднього матраца. Там уже лежав незнайомий чоловік, якого я раніше ніколи не бачив…

Перев’язки завдавали мені болю. Все, що відтоді відбувалося зі мною, спричиняло біль. Але коли я іноді знаходив ключ і цілковито занурювався в себе, туди, де в темній порожнечі блукають образи долі, тоді варто було лиш схилитися над цим чорним дзеркалом — і я вже бачив вимріяний образ, який тепер уповні був схожий на нього — мого Друга і Провідника.

«Деміан» Германа Гессе як модель екзистенційного пошуку «внутрішньої сутності»

Післямова Івана Мегели

Вже не одну тисячу років справедливим залишається