Герман Гессе - Деміан

прикликати до себе! Мені пригадалося все, що вона розповідала про справжнє кохання, — безліч тонких нюансів, сотні солодких картин, можливо, обіцянок? І що я з цього узяв, здійснив? Нічого! Нічого…

Я став посеред своєї кімнати, зосередив усі свої відчуття і задумався про Єву. Я хотів зібрати всю потугу своєї душі, щоб змусити її відчути силу мого кохання, щоб пригорнути її до себе… Вона мусила прийти і зажадати моїх обіймів, щоб мій поцілунок жадібно занурився в її зрілі звабливі вуста…

Я стояв і напружувався так, аж кінчики моїх рук і ніг заціпеніли. Я відчував, як із мене струмує якась сила. На кілька секунд у мені щось щільно стиснулося — світле і прохолодне, мені здалося на мить, що я виростив у своєму серці якийсь кристал, і я знав, що це і є моє «я». Холод підступив аж до самих грудей…

Трохи отямившись від цієї жахливої напруги, я відчув: щось має статися… Я смертельно втомився, але був готовий до того, щоб побачити, як Єва от-от увійде до моєї кімнати, розгарячіла і жадана…

І тут я почув кінський тупіт, що наближався звіддаля, з довгої вулиці. Він чувся зовсім близько і виразно, а тоді несподівано урвався. Я кинувся до вікна. Внизу з коня спішився Деміан. Я побіг йому назустріч.

— Що сталося, Деміане? Сподіваюся, з матір’ю все гаразд?

Він не дослухався до моїх слів. Він був дуже блідий, піт стікав з його чола по щоках. Він прив’язав свого розгарячілого коня до садової огорожі, взяв мене попід руку і пішов вулицею вниз.

— Ти вже щось знаєш?

Я ще нічого не знав.

Деміан стиснув мою руку і повернув до мене своє обличчя з якимось потемнілим, жалісливим, дивним поглядом.

— Так, мій друже, уже почалося. Ти ж чув про велике напруження з Росією?

— Що?! Невже… війна? Я якось не вірив…

Він промовив тихо, хоча поблизу не було жодної душі.

— Вона ще не оголошена. Але буде — можеш не сумніватись. Я цим тобі не набридав, але останнім часом я вже тричі бачив нові знамення. Отже, йдеться не про кінець світу чи про землетруси або революцію. Буде війна. Ось побачиш, як воно бабахне! Який сліпий захват охопить усіх, вже зараз кожен готовий кинутись у наступ. Таким огидним стало для всіх життя. Хоча, Сінклере, це тільки початок. Війна буде, можливо, тривала, дуже жорстока війна. Але це знаменує щось нове, і для тих, хто чіпляється за старе, це нове буде чимось жахливим. А ти думав, що робитимеш?

Я був приголомшений — усе це звучало для мене якось дико і неймовірно.

— Не знаю… А ти?

Він знизав плечима.

— Як тільки оголосять мобілізацію — я піду до війська. Я ж лейтенант.

— Он як? Я про це нічого не знав…

— Так, це була одна з моїх спроб пристосуватися. Ти знаєш, я не люблю якось виділятися і завжди, може, навіть занадто, намагався бути коректним. Через тиждень, напевно, я вже буду на фронті…

— Господи…

— Не треба, друже, дивитися на це так сентиментально. Мені теж, у принципі, відразливо командувати стрільбою по живих мішенях, але то вже малосуттєво. Тепер кожного з нас закрутить величезне колесо. Тебе також. Напевне, тебе теж мобілізують.

— А що буде з твоєю матір’ю, Деміане?

Тільки тепер я згадав, про що мріяв щойно.

За чверть години світ невпізнанно змінився! Я напружував усі свої сили, щоб викликати коханий образ, а доля несподівано вишкірилася на мене грізною, жахливою машкарою.

— З моєю матір’ю… Про неї не треба турбуватися. Вона зараз у більшій безпеці, ніж будь-хто інший на цьому світі. Ти дуже кохаєш її?

— Ти про це знав, Деміане?

Він засміявся щиро і якось полегшено.

— Хлопчику! Звісно, що знав. Ніхто ще не називав мою матір «пані Єва» — тільки ті, хто кохав її. До речі, ти ж кликав її сьогодні, правда?

— Так… Я кликав пані Єву…

— Вона це відчула. Бо раптом послала мене до тебе. Я саме розповідав їй новини про Росію.

Повернувшись назад, ми погомоніли ще трохи, потім він відв’язав коня і сів верхи.

Лише нагорі, у своїй кімнаті, я відчув, наскільки я виснажений почутим від Деміана, а ще до того — попереднім напруженням. Але пані Єва мене таки почула! Своїми думками я торкнувся її серця! Вона б, може, і сама прийшла… якби… Яким дивним усе це було і водночас яким прекрасним! Розв’яжеться війна, і тепер почнеться те, про що ми стільки разів говорили. І Деміан так багато знав про це наперед. Як дивно, що світова бистрина мчить вже не десь повз нас. Тепер вона раптом зачепила наші серця, нас чекають незгоди і дика доля, і чи невдовзі настане мить, коли ми станемо потрібні світу, який почне незворотно змінюватися. Дивно тільки, що таке особисте, як «доля», я повинен розділити разом зі стількома людьми, спільно з усім світом. Але що ж… Я був готовий до цього.

Увечері, коли я проходив містом, усе скрізь аж вирувало від величезного збудження. Скрізь чулося слово — «війна»!

Я зайшов до пані Єви, і ми повечеряли в садовому будиночку. Я був єдиним гостем. Про війну ніхто не мовив і слова. Лише згодом, уже коли я зібрався йти, пані Єва сказала:

— Любий Сінклере: ви сьогодні мене кликали. Ви знаєте, чому я не прийшла сама. Але не забувайте: тепер, коли вам хтось буде потрібний, хто носить на собі «печать», — покличте його знову…

Вона підвелася і пішла в сутінки саду. Велично, немов королева, простувала ця таємнича жінка поміж мовчазних дерев, і над її головою світилися розсипи маленьких тендітних зірок.

Моя оповідь підходить до завершення. Події розгорталися стрімко. Невдовзі розпочалася війна, і Деміан, якийсь вражаюче несхожий у військовій формі і в сріблясто-сірій шинелі, поїхав від нас. Я проводжав його матір додому. Незабаром і я попрощався з нею, вона поцілувала мене в уста і на мить пригорнула до себе, її великі очі палали зовсім близько і дивилися тужно в мої…

І всі люди були немов браття. Вони захищали вітчизну і свою честь. І то була доля, у суворе обличчя якої вони зазирнули на якусь мить. Молоді юнаки прибували з казарм, сідали в потяг, і на багатьох обличчях я бачив печать — не ту нашу, прекрасну і сповнену гідності, а ту, що означала любов і смерть. Мене теж обіймали люди, яких я раніше ніколи не знав, і я це розумів, і з щирістю відповідав