Ілларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма

аж поки ручка прорвала аркуш; потім подивився на вималювані каракулі критичним поглядом художника. — Добре… Ну а про його стосунки з людьми що скажеш? Компанійський чи, може, відлюдькуватий…

— Ну, йому особливо нема чого веселиться. А так — батько жалісливий чоловік. М’який. Усі знають: як треба щось помогти — полагодити, перетягнути, припертися кудись удосвіта, якщо вже пообіщав, — то це до Захара! Я йому все врем’я кажу, научися вже говорити людям «нє»! На тобі ж половина селища їзде!

— Із цим розібралися, — тепер Андрій поставив у блокноті плюс. — А тепер почуття гумору.

— Батько — чоловік серйозний. Шуточки і глупості разні — це не його. А як брат погиб, так він і улибаться перестав… М-да. Такі ото марципани… — вона задумливо постукала пальцями по столу. — То що? Схожий на твого знакомого?

— Конкретно ваш батько — не дуже, — збрехав Андрій, поставивши поряд із «Н» іще один плюс.

Здається, це її заспокоїло. Вона навіть усміхнулася.

Насправді, Науменко отримав два плюси, а якщо поміркувати про цей двічі перероблений мінус, то, може, і всі три. Три із трьох, що він шукає саме його…

— То кого ж ти все-таки шукаєш? — запитала дівчина, так наче могла чути відголоски його думок.

— Сказав же, знайомого…

Андрій сховав блокнот. Виходило, що Арсен на другому місці, а Субота зі своїм єдиним плюсом за відсутність почуття гумору скидається на маніяка менше за всіх. Утім, у цьому нескладному тесті найсерйозніший пункт — саме гумор.

Уже у дверях Андрій буквально зіштовхнувся із Суботою.

— О! Он де ти! — зрадів дільничний. — А я у твій номер ломлюся… То шо там, у квартирі?

— Нічого конкретного, — невпевнено відповів він. — Квартира як квартира.

— Так а я тобі шо казав! — задоволено гмикнув Субота.

«Навряд чи він, — подумав Андрій. — Найменше за всіх схожий…»

— Послухай, — сказав Андрій, наважившись в останній момент. — А є тут людина, що могла б визначити, чи є на замку сліди злому?

— Шо-шо? — перепитав Субота. — Шо ти вже надумав ламати?

Дільничний глипнув у різні боки, аби переконатися, що їх ніхто не чує.

— Усе вже зламане, — відповів Андрій. — Я думаю, Надю викрали.

Дільничний аж підскочив із несподіванки, знову роззирнувся, а потім схопив Андрія за лікоть і витягнув на ґанок «Мінотавра».

— Хочеш сказать, тобі мало, що вона пропала, так ти надумав іще й викрадення приплести? — зашипів він Андрієві на вухо, хоча надворі не було ні душі.

— Приплести?! — Андрій рвучко вивільнив лікоть, загрозливо нависнувши над дільничним. — Я виконую за тебе твою роботу, якщо ти ще не зрозумів! Ти був удома в Гали?

— Нафіг вона мені всралася… — знітився той.

— Та до чого тут це! У неї вдома замок, який зсередини без ключа не відмикається! А Гали того вечора вдома не було. Так?

— Ну? — в Суботи почервоніли вуха.

— Баранки гну! Як вона відчинила двері? Я не запитую в тебе «чому», — хрін із ним! Скажи просто як!

— Ну як‑як… — насупився Субота. — Я откудова знаю…

— Ото і я про те! Повертаємося до першого пункту: чи може хтось перевірити замок на предмет злому?

— Так, а хто… Тільки в область отправлять… — Субота мерзлякувато поскулився, ховаючи голову в плечі. А тоді раптом ступив до Андрія й зашепотів: — Ти, той-во… Хотів шукати її в катакомбах — шукай! Де угодно шукай! А про маніяка я шоб більше не чув, поняв? По-нормальному прошу: пару тижнів ніяких маніяків і викрадень. А коли приїдуть оті довбані інвестори, папік займеться своїм заводом і вспокоїться. Тоді вже — пожалуста! Маніяки, трупи, все оце-го! Я перший землю гризти буду — отвічаю!

Він відступив, зашарілий. На брудні вулиці селища спадали сутінки.

На площі показалися самотні перехожі. Субота розгублено тупцяв на місці, так наче витратив на свою полум’яну промову весь запас відваги.

— То це все через завод, так? — запитав Андрій. — Або чому вашому мерові важливо не привертати уваги до селища?

— Просто так ти не вспокоїшся, да? — засмучено зітхнув поліцейський. — Я кстаті, чого тебе шукав… Мер хоче зустрітися. Жде тебе. І номер свій дай, бо нема.

Андрій продиктував йому номер. Субота мав якийсь пришиблений вигляд.

— Слухай сюди, давай начистоту, — почав Андрій, і Субота насторожився, наїжачившись, наче горобець. — Нас ніхто не чує, тільки ти і я, так що… Я знаю, що ти в курсі всього. І що сам намагався розкрити… У моїй течці скрізь твій підпис — на всіх протоколах.

— Нічого ти не знаєш! — відмахнувся дільничний.

— Скажи просто, хто на тебе тисне. Ваш мер? Чи, може, хтось іще? Я на твоєму боці, ти зрозумій…

— Откуда в тебе ця папка? — це запитання вирвалося в Суботи якимсь відчайдушним, тужливим вигуком.

— Тобто, як це: «откуда»! Ти відправляв кудись ці протоколи? Отам, видно, й вирішили передати до Києва. Дивно, що ти вдаєш, наче ніхто не знає, що тут відбувається.

— Віддай її мені, — несподівано злісно прогарчав поліцейський.

— А то що? — Андрій усміхнувся.

— Просто… Не треба воно тобі…

— Розберуся.

Андрюха поплескав його по плечу і пішов униз сходами «Мінотавра».

— Андрій! — раптом гукнув йому Субота.

Він озирнувся. На поліцейського жаль було дивитися. Такий погляд буває в кота, якого купають: коли той уже змирився й чіпляється кігтями в край пластикової миски. Суміш жаху, впокореності та злості.

— Не кажи йому, — тихо попросив Субота. — Не кажи, що там мій підпис.

Павло Борисович Тупогуб полуднував у своєму кабінеті. Незалежно від сезону, щодня о третій годині секретарка Міла подавала шефові тарілку домашнього сиру з фруктами, який вона ретельно збивала спеціально купленим блендером до стану повітряного мусу. По фрукти раз на тиждень доводилося спеціально відправляти авто в область. Сьогодні до сиру був виноград. Крупні, міцні, м’ясисті ягоди в солодкому ніжному, мов крем, сирі.

Павло Борисович був особливо педантичний щодо того, яка має бути його консистенція. Нині все було ідеально. Павло Борисович сидів, пригнувши голову, — так пригинається вовк, запихаючи скривавлену морду в оленячу тушу, що вистигає на снігу. Рухи його міцних кощавих рук, коли він орудував ложкою, були дрібні та гострі, наче страва жива і намагається вискочити з тарілки. Він вишукував у сирі цілі виноградини, квапливо клав їх до рота, прилаштовував поміж зубами і з насолодою розкушував. Виноградини лускалися в роті, а він мружився, мов гієна, що розгризає кістку.

Попоївши, він полюбляв курити люльку. Набита завчасно, вона лежала перед ним. Чекала, поки він упорається з сиром, підійде до вікна, розкурить дорогий тютюн і почне милуватися центральною площею. А з погляду Павла Борисовича, на площі було чим милуватися. Не все поки що зроблено, звісно, але поступово він перетворював цю місцину на справжнє лице селища. Метрові літери «Я [сердечко] БУСЬКІВ САД» — вишенька на торті. У селищі, звісно, було чимало проблем, але Павло Борисович не втомлювався нагадувати собі, з якої багнюки витягує цей ведмежий кут і скільки робить «для них усіх». І зробить іще більше. Набагато більше. Тому що Буськів Сад обіцяв окупити будь-які грошові вкладення сторицею. А відчувши можливість щось отримати, Тупогуб хапався за неї мертвою хваткою