Франческо Петрарка - До нащадків моє послання. Таємниця мого зцілєння, або Книга бесід про байдужість до мирського (Сповідь)

зобов’язання виконаю — наскільки успішно, залежатиме від тебе. Скинь зі своїх плечей вантаж давнини: подвиги римлян достатньо прославлені самою історією і пером інших письменників. Полиш Африку тим, кому вона належить: ти не додаси слави ні своєму улюбленому Сципіонові, ні собі — його вже нема куди вище підносити, а ти видираєшся за ним надто звивистою стежкою. А відкинувши все другорядне, ти, нарешті, повернеш собі самого себе і, повертаючись до того, з чого ми починали, почнеш зосереджені роздуми про смерть, до якої ти непомітно наближаєшся. Розірвавши завісу, розсій темряву і втопи в неї зір. Нехай не минає для тебе бодай один день чи ніч без передбачення найвищого часу. І нехай нагадує тобі про нього все, що відкриється твоїм очам і твоїй душі. Змінюються небо, земля і моря, то на що може сподіватися людина, тлінне створіння? Невпинно чергуючись, змінюються пори року, і ти глибоко помиляєшся, гадаючи, буцім ти один можеш залишатись незмінним. Як витончено висловив це Флакк:

Тоншає місяця серп і знов ясніє уповні,

ми ж, коли канем туди…[138]

Тому щоразу, коли ти бачиш по весняному розмаю літні жнива, після літньої спеки відчуваєш осінню прохолоду, а по зборах плодів бачиш зимові сніги, кажи собі: «Все це минає, але ще не раз повернеться, а я піду безповоротно». Щоразу, коли сонце ховається за гори і тіні їхні більшають, кажи собі: «Ось життя відходить, і тінь смерті видовжується; та сонце завтра знову зійде, але для мене цей день пішов безповоротно». Хто здатен змалювати красу тихої ночі, зручного часу для тих, хто замислює зло, і разом благодатного для тих, хто робить добро; тому маєш бути насторожі, як той керманич фрігійського флоту, бо ти пливеш через море не менш небезпечне. Тож вставай серед ночі так само, як він, що

…читає по зорях, що плинуть у небі[139].

І, стежачи, як вони мчать на захід, зважай, що тебе відносить разом з ними до схилу, і що тобі нема на кого сподіватись, крім того, хто непорушний і не знає заходу. Так само, коли ти бачиш, як ті, кого ти нещодавно знав дітьми, сходять горі по вікових щаблях, пригадуй, що ти водночас спускаєшся іншою стежкою, і тим швидше, що така властивість усього важкого, за законом природи. Оглядаючи старовинні споруди, подумай насамперед: «Де нині ті, чиї руки їх зводили?»; оглядаючи нові, подумай: «Де невдовзі будуть будівничі?». Те саме обмірковуй, дивлячись на дерево, з гілок якого, як часто буває, вже не збирає плодів той, хто його посадив і зростив. На багатьох поширюється вірш із «Георгік»:

зростаючи, тінь лиш онукам дерево дасть…[140]

Милуючись швидкою річкою, пригадуй свій власний віршик (так само твоїм надам перевагу):

Немає швидкоплиннішої річки, аніж та,

що хвилі в ній — дні нашого життя[141].

Нехай не вводить тебе в оману велике число днів і детальний поділ життя людини за віком, бо хоч скільки воно триває, а минає, як один день, і не завжди — як цілий. Частіше пригадуй Арістотелеве порівняння, яке, я помітив, тобі до вподоби і яке ти завжди сприймаєш з глибоким хвилюванням. Ти знайдеш його ясніший і переконливіший виклад у «Тускуланських бесідах» Цицерона, а я перекажу у подібних словах, оскільки не маю напохваті згаданої книжки. «Біля річки Гіпаніса, що впадає у Понт з боку Європи, — розповідає він, — народжуються певні невеличкі тваринки, життя яких триває один день. Хто з них загине на схід сонця, вмирає молодим, інші, що гинуть опівдні, — помирають в розквіті літ, а хто доживає до заходу сонця, особливо в дні сонцестояння, той помирає старим. Порівняй тривалість нашого життя з вічністю, — чи не видасться вона тобі мало не так само короткою?» Так передає Цицерон це судження, настільки, на мій погляд, влучно, що з вуст філософів воно пішло в народ. Ти, либонь, помітив, що навіть у середовищі грубих і неосвічених людей повелось казати на дитину: «для нього сонце сходить», на дорослого: «його життя дійшло полудня» або «дев’ятої години», а на старезного діда кажуть: «це вечір його життя» або «він на заході життя». Отакі речі, любий сину, перебирай у своїй пам’яті та інші подібні думки, яких, поза сумнівом, не бракує і з яких чимало я навів, щойно вони мені самому пригадались. На додачу лише про одне благаю. Дивись уважно на гробниці померлих, найперше — тих, що жили у твій час; пам’ятай, що тобі там теж приготовано місце і там твоя вічна оселя.

Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній…[142]

І тим часом як ти, у розквіті літ, гордуєш іншими, невдовзі сам станеш предметом чиєїсь погорди. Пам’ятай це, розмірковуй про це день і ніч, не тільки як розсудлива людина, свідома своєї природи, але також як філософ, бо сказано ж: «Усе життя філософа — підготування до смерті». А саме роздуми про смерть навчать тебе зневажати земне і вкажуть інший шлях у житті, яким тобі йти. Ти запитаєш, либонь, що то за шлях і якими стежками до нього вийти. Я ж відповім, тобі не знадобляться детальні вказівки. Дослухайся лишень внутрішнього голосу, що невпинно закликатиме тебе: «Ось шлях до вітчизни». Знаєш сам, що він каже тобі, де йти просто, а де в обхід, обираючи один шлях і обминаючи інший. Корись йому, якщо хочеш спасіння свободи. Відкинь надмірні вагання. Природа небезпеки така, що треба діяти: ворог загрожує тобі зі спини, а нападає спереду; ти в облозі, і мури фортеці тремтять. Зволікати не можна. Чи варто усолоджувати своїм співом інших, коли ти сам себе не чуєш? Скажу наостанок: уникай підводних каменів. Обери безпечний прихисток. Дій за покликом душі, бо, хоч і підвладна ганебним поривам, вона, шляхетна, прагне доброчесності.

Ф р а н ч е с к о

Якби ж ти застеріг мене раніше, перш ніж я віддав душу цим студіям!

А в г у с т и н

Я часто застерігав тебе; на самісінькому початку, уздрівши, що ти взяв перо в руку, я застеріг тебе, що життя коротке і непевне, що праця тривала і стала, що клопіт великий, а плід з нього буде малий. Але тобі заклало вуха від людської хвали, яку ти ненавидів, але якою, дивним