Семюель Беккет - Уот

садом з самого його початку. І про містера Нота та його юних джентльменів він був найкращої думки. Тоді Уот вперше почув про існування цих джентльменів. Але як знати, може, він мав на увазі друзяк, з якими містер Нот зустрічався в шинках.

Але містер Ґрейвз торочив головно про свої хатні незгоди. Між ним і його жінкою, здається, не було цілковитої злагоди, і не тільки тепер, а і раніше. Точніше, не те щоби цілковитої, а й зовсім ніякої. Містер Ґрейвз, здається, дожив до такого віку, коли домашні незгоди стають джерелом великої втіхи, а зовсім не приводом для ремствування чи скарг. І все ж це непокоїло містера Ґрейвза. Усе своє подружнє життя він спромагався жити з нею, як голуб із горлицею, а оце вже деякий час щось йому десь урвалося. Місіс Ґрейвз також бідкалася через те, що її чоловік більше не міг з нею жити у злагоді, бо над усе в світі вона полюбляла, коли з нею добре живуть.

Уот не був перший, перед ким містер Ґрейвз від щирого серця виливав свою душу. Він її виливав і перед Арсеном, дуже давно, ще коли його родинна злагода тільки-но починала щербитися, і Арсен дав йому цінну пораду, якої він пильно додержувався. Але з того всього вийшов пшик.

Ерскіну теж містер Ґрейвз усе повідав, і Ерскін також не поскупився на пораду. То була інша порада, не та, що в Арсена, і містер Ґрейвз як міг ні на крок від неї не відступав. Але з неї теж вийшов пшик.

З Уотом містер Ґрейвз не був такий велемовний і не казав йому, а от скажіть мені, пане Уот, що мені среба зробись, щоби знову, як і колись, між нами з дружиною запанувала злагода? Так воно, може, й краще, бо що б йому Уот на це відповів? А мовчанку, яка б неодмінно запала після такого запитання, містер Ґрейвз розтлумачив би зле і вирішив би, що Уотові геть байдуже, буде в них з жінкою злагода чи не буде.

Але запитання це все ж ніби зависло в повітрі і вимагало відповіді. Бо, закінчивши розповідь про свій родинний нелад, містер Ґрейвз не пішов до саду, а мовчки сидів і чекав, обсмикуючи криси свого капелюха (містер Ґрейвз завжди скидав капелюха, навіть надворі, коли розмовляв з поважними людьми), й дививсь на Уота, який стояв на сходах якраз над ним. А позаяк Уотове обличчя виражало те саме, що й завжди, і в цьому воно нагадувало обличчя судді Джефріза, коли той головує на засіданнях церковних зборів, то містер Ґрейвз розігнався вже був почути щось надзвичайно повчальне й корисне. На жаль, у цей час Уот думав про пташок, про їхні стрімкі польоти та мелодійні співи. Невдовзі ці думки його стомили, і він повернувся і зайшов до хати, а двері зачинив.

А ще трохи згодом Уот став залишати ключ на східцях, під каменем, на всю ніч і виставляти чайник в обід, накриваючи його зверху теплим пуделком, а по обіді у затінок ставити пляшку міцного пива та відкривачку. А ввечері, коли містер Ґрейвз чалапав додому, Уот заносив до хати чайник, і пляшку, і ключ і знаходив їх на тих самих місцях, де він їх залишав. Але згодом Уот покинув заносити ключ до хати. Бо навіщо ж його заносити о шостій, коли о десятій уже треба виносити? Тож ключ швидко відвик від кухонного гвіздка, а звик лише до кишені містера Ґрейвза та до каменя. Але навіть Уот увечері, після того, як містер Ґрейвз ішов додому, не забирав ключа, а брав тільки чайник та пляшку, все ж ніколи не забував зазирнути під камінь, щоб перевірити, є там ключ чи немає.

А якось однієї буремної ночі Уот залишив своє тепле ліжко, вийшов на двір, забрав ключа, відрізав від власної ковдри клаптик і щільно завинув у нього той ключ. Потім він знову виніс його на двір і поклав під камінь. На другий день, ввечері, він перевірив і побачив, що ключ лежить завинений у ту саму ковдру на тому самому місці, під каменем. Бо містер Ґрейвз був чоловік дуже тямущий, Уота цікавило, чи був у містера Ґрейвза син, як у містера Гола, який би пішов його слідом, коли той помре. Уот не виключав такої можливості. Бо чи можна усе подружнє життя прожити у цілковитій злагоді, немов голуб із горлицею, і не нажити бодай одного сина, який би пішов по батькових слідах, коли той помре або вийде на пенсію? Інколи у вестибюлі Уотові на якусь мить щастило побачити містера Нота, а ні, то в саду, коли той стояв непорушно, мов дуб, або пересувався дуже і дуже повільно.

Одного разу, виходячи з-за куща, Уот мало не зіткнувся з містером Нотом і довго не на жарт цим переймався, бо не встиг тоді навіть як слід застібнутися і заправити свій одяг. Але всі ці його хвилювання були марні. Бо містер Нот, заклавши руки за спину, похилив голову і дивився в землю. Уот і собі втупився в землю, але спершу нічого, крім молодої травички, там не побачив, і тільки вдивившись трохи пильніше, він помітив маленьку блакитну квітку, а поруч із нею — жирного черв’яка, який мовчки вгрузався у землю. Так от, мабуть, це і привернуло увагу містера Нота. І завдяки цьому деякий час вони стояли разом, хазяїн і слуга, майже торкаючись одне одного низько похиленими головами (з чого можна зробити висновок про зріст містера Нота, хіба ж ні, якщо земля, на якій вони стояли, була не похила, не в горбках, а рівна), поки черв’як не заповз під землю, а на поверхні лишилася тільки квітка. Колись настане такий день, що й квітка зникне, і тільки черв’як залишиться, але того конкретного дня лишилася квітка, а черв’яка не було. Потім Уот підвів голову й побачив, що містер Нот стоїть із заплющеними очима, почув, як він дихає — тихо, м’яко і неглибоко, наче спляча дитина.

Уот так і не вирішив, радіти йому чи шкодувати від того, що він не бачився з містером Нотом частіше. З одного боку, він відчував, що шкодує, а з іншого — відчував, що радіє. Шкодував він тому, що палко прагнув побачити містера Нота віч-на-віч, а радів він тому, що дуже цього жахався. Так воно все було й насправді, оскільки, враховуючи його бажання побачити містера Нота зовсім близько і острах