Семюель Беккет - Уот

що садовила Уота на себе, або таких, коли Уот починав з того, що сідав на пані Горман, а кінчав тим, що садовив пані Горман на себе. Бо перш ніж місіс Горман мусила йти, Уот бував добре стомлений від сидіння на місіс Горман або під нею. В такому випадку якщо місіс Горман сиділа на Уоті, а не навпаки, тоді він лагідно підтримував її, підводив, доки вона ставала ногами на підлогу, і підводився сам, і виходило, що лише мить тому вони вдвох сиділи, вона на ньому, він на стільці, а тепер осьо вже стояли, бік о бік, ногами на підлозі. Відтак вони удвох мостилися на відпочинок, Уот та місіс Горман, перший — на стільці, друга — на першому. Але якщо не місіс Горман сиділа на Уоті, а Уот на місіс Горман, тоді він злазив з її колін і лагідним рухом рук допомагав їй підвестися, потім займав її місце (згинаючи свої коліна) на стільці і садовив її зверху (розставляючи ноги) собі на коліна. А позаяк Уот не був такий аж надто дужий, щоби за один день витримувати, з одного боку, горішній тиск місіс Горман, коли та була зверху, чи долішній тиск місіс Горман, коли вона була знизу, тому йому часто-густо доводилося міняти не менш як дві, чи три, чи чотири, чи п’ять, чи шість, чи сім, чи вісім, чи дев’ять, чи десять, чи одинадцять, чи навіть дванадцять, ба й навіть тринадцять, різноманітних поз, перш ніж надходив час місіс Горман іти додому. Тобто можна припустити, що між різними позами в них була хвилинна пауза, і кожна з поз тривала в середньому п’ятнадцять секунд, тобто вони задовольнялися одним поцілунком на день, який тривав хвилину або й півтори, один поміркований, пересічний поцілунок на цілу днину або подвійний поцілунок, який починався на першій позі і завертався на останній, бо під час зміни поз їм було не до поцілунків.

І далі цього, на наш превеликий жаль, вони йти не наважувалися, хоча ще трохи й побігли б. Чому, цікаво? Може, в їхніх серцях, Уотовім серці і серці місіс Горман, ще не згасло далеке відлуння минулої пристрасті чи якогось хибного кроку, на який вони зважилися десь колись у сиву давнину, відлуння, яке застерігало їх і напучувало: не брудніться, не пхайтеся у клоаку тваринних інстинктів і насолоди, а слухайте, як, мов рідкісна, ніжна, прекрасна і тендітна квітка, пахтить, розливається ніжними звуками це тихе відлуння. Ой, навряд. Просто Уот не мав снаги, а місіс Горман не мала часу на бодай поверхове, неглибоке єднання. О іронія життя! Життя, сповненого кохання! Чому все так, що тому, хто має час, завжди бракує снаги, а та, що має снагу, не має часу! Ну чому, скажіть на милість, на заваді щастю завжди стоїть якась нікчемна, з медичного погляду цілком виліковна ендокримінальна халепа, якісь сорок п’ять-п’ятдесят хвилин, котрі безповоротно, мов смерть, ні, немов Гелеспонт, розділяють коханців. Бо якби лишень Уот мав трохи більше завзяття, а місіс Горман — часу, то Уот при дбайливому, клопіткому лікуванні міг би собі викохати і загартувати потужний природний відбійник, який йому саме тут став би у великій пригоді. А так, при наявності тієї обмеженої кількості сили, яку відчував Уот, і того обмеженого часу, який мала місіс Горман, важко сказати, на що вони були здатні, окрім хіба що сидіння одне на одному, вигинання, поцілунків, відпочинку, нових поцілунків, нового відпочинку, доки не прийде час місіс Горман тягти свою рибу далі.

I от що саме було у тій місіс Горман такого, і що такого було в Уоті, що так колошкало Уота і змушувало серце місіс Горман танути? Де, між якими бганками людської душі гніздиться плотська хіть, яка завше знаходить, де злитися з чиєюсь іншою плотською хіттю? Ну от що, здавалося б, спільного могло бути між Уотом, чоловіком, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, жінкою, до якої не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли чоловіки, і місіс Горман, до якої теж не липли чоловіки? Між Уотом, до якого не липли жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли жінки? Між Уотом, до якого не липли ні чоловіки, ні жінки, і місіс Горман, до якої теж не липли ні чоловіки, ні жінки? Усіма своїми життєво важливими органами, всім нутром він відчував і знав, як усе переплелося і змішалося — чоловіки, до яких не липли чоловіки, і ті, до яких не липли жінки. Та й місіс Горман, безумовно, не була з цього погляду якимось винятком. Але це нічого ніде не міняло. А що, як той потяг, який вони відчували одне до одного, місіс Горман — до Уота, а Уот — до місіс Горман, був зумовлений з її боку — пляшкою пива, а з його боку — запахом риби? І через багато років Уот дедалі більше схилявся до подібної думки, тоді як від місіс Горман лишилася хіба що згадка, і не згадка, а так, запах давно призабутих парфумів — не більше.

Тричі на день до дверей чорного ходу підходив містер Ґрейвз. Вранці він брав ключі від свого сарая, вдень — свій чайничок, по обіді одержував пляшку свого пива і повертав чайник, а ввечері повертав ключ і порожню пляшку.

Уоту містер Ґрейвз майже подобався, особливо його манера розмовляти. Містер Ґрейвз вимовляв звук «т» не так, як усі люди, а набагато симпатичніше. «Сри — чотири» казав він замість «три — чотири». Уот полюбляв ці косоокі китайські слова. І коли, вмостившися на сходинках проти сонця, містер Ґрейвз, бувало, цмулив пиво і підморгував йому своїм вигорілим од довгого віку блакитним оком, наче прохав про щось чи докоряв чимось — «сри — чосири пляски, хіба це доза?», то Уота частенько брала підозра, що містер Ґрейвз блазнює не просто так, а з якоюсь метою.

Містер Ґрейвз мав багато чого сказати про містера Нота, про Ерскіна, Арсена, Уолтера, Вінсента та інших, чиї імена він давно уже забув або ніколи не знав. Але нічого вартого уваги він не казав. Він цитував своїх попередників і ділився спогадами зі свого власного досвіду. Бо й батько його, і батьків батько, і так далі — всі працювали на містера Нота. Тобто ось вам ще одне скупчення. Його родина, казав він, доглядала за