Іван Степанович Керницький - Герой передмістя, Іван Степанович Керницький

мазурі зруйнували митрополичу палату та хотіли закатрупити Митрополита! Та вони навіть за святоюрську браму не проскочили — такого мали мойра! Видко, пронюхали, як наша городецька дільниця приготовилась на їх прийняття й воліли зрезиґнувати з дальших гостинних виступів. Тим краще для них. Останній, щойно отриманий мною рапорт голосить: корпоранти розійшлися, у Львові панує спокій. Тож і вас ґречно прошу — розходьтесь спокійно додому, дякую всім, в імені комітету, за вашу посвяту й готовість боронити наші лари і пенати, студенти поки що лишаються на місцях, а всім іншим панству бажаю доброї ночі.

…Ох, який жаль, яка непрощена шкода, що тоді, в той історичний момент, не стояв на сходах читальні, замість пана Макса, пан професор Мурський! Такий златоустий промовець, як пан професор, безумовно, тріпнув би при цій нагоді промову, що її затямили б грядущі покоління! Пан професор, зовсім певно, горів би смолоскипом принаймні з годину часу, розказуючи народові про Великого Богдана і Героїв Листопада, про солодкість вмирання за Батьківщину та всякі Термопілі, порівняв би нинішню подію до блискучої перемоги нашої зброї під Жовтими Водами, з Чортківською офензивою або хоча б з битвою на Маківці!

А так… Просте й ядерне слово пана Макса пройшло якось без відгомону, не знайшло в народній масі відповідного резонансу. Взагалі хоробрі оборонці були трохи збиті з пантелику тим, що стали героями такою дешевою ціною. Всі готовились на найгірше, на трупи, рани і кров, а тут, у рішальний момент, відвічний та заклятий ворог стхорив і не з’явився.

Інша річ, що досвідчений психолог відчув би також по настрою маси тиху, десь там, на дні збірної душі її, приховану радість, що все якось так розійшлося, як кажуть, без ґвалту і крику, що й честь нації врятована, і голова ціла.

Та була серед юрби особа, яка не проявляла ні крихти ентузіязму з такого розвитку подій. Так, руський батяр Только Чорній лихий був, як сто чортів лабатих, що йому так по-дурному висмикнулась нагода сповнити патріотичний довг у навечер’я 1-го Листопада!

Стоячи, як той тяжкий фраєр і звичайний жлоб, коло купки каміння, за сухим живоплотом, він фактично втратив дві години дорогоцінного часу, бо за той час сміло міг би витрубити пляшку монопольки і напарити принаймні з трьох мазурів.

І він, глибоко розчарований, але незламний душевно, стиснув у кишені свій пружиновий «дольхмессер» і подався одинцем на Городецьку рогачку — шукати по тамошніх трактирах традиційної своєї жертви.

4

Розставивши довкола церкви і читальні вартівників, мій неоцінений пан інструктор, сконаний, змордований і голодний, як вовк, причвалав коло півночі додому і зараз припав до мисника, точніше до горщика з маслянкою. Потім заглянув до покою і помітив, очевидячки, мене на сіннику, на підлозі, а свого національного друга Славка Башука на моєму складеному ліжку.

— Ов! — здивувався пан Макс. — Ти що, єґомостю, не поїхав до Станиславова?

— Ні! — буркнув з-під ковдри питомець.

— Ти ж міг ще зловити поїзд о десятій годині?

— Та міг і не міг. Властиво, не хотів.

— Чому?

— Бо я рішив не вертатися до Станиславова.

— Варіят! — скрикнув пан Макс. — Та ж тебе викібзають з теології!

— Не викібзають, бо я сам виступаю.

— Га? — витріщив очі пан Макс, і то так широко, аж захлиснувся маслянкою.

— Так, виступаю з теології і вступаю до монастиря.

Зідхнув побожно, перехристився, закутав кучеряву голову в ковдру та й обернувся до стіни, а мій неоцінений пан інструктор стояв серед покою з гладущиком маслянки, остовпілий, мов адоптований син Лота.

Аж на другий день Славко Башук висповідався перед своїм другом, відкрив йому тяжку таємницю, зрадив причину драматичної постанови, що запала в його душі: перейти з богословського стану у монаший.

Саме в той час, коли вірні українці молились в Соборі за душі упавших своїх героїв, на Святоюрську площу перед катедру вмаршували сформовані в колону польські корпоранти. Квіт середньоєвропейської католицької нації, сини Передмур'я Християнства, якою завжди була Річ Посполита, співали під такт, щоб утримати маршове темпо, «ад гок» недавно скомпоновану пісеньку, присвячену Митрополитові Андреєві:

«Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє!

Нєхай шуя зґінє марне, зґінє марнє!»

Перед церковною брамою загородив їм шлях ескадрон кінної поліції з оголеними шаблями. Може, й не тому він тут з’явився, щоб перешкодити католицьким студентам у повішенні греко-католицького Архиєрея. Поліція, очевидячки, знала, що поза мурами катедри сидить замаскована наша залога, готова дати добру відсіч непрошеним гостям. Тому-то, мабуть, панове з поліції взяли на себе ролю ангелів-хоронителів над своїми мазунчиками — заступили їм дорогу, щоб зберегти від ще одного прочухана.

А вони, браві студентики, і не дуже так рвалися штурмувати Собор, от, наспівалися досхочу, спалили паперову фігуру Митрополита, нагрубили йому від зрадників і ренеґатів та й розійшлись по Святоюрській площі й сумежних вуличках, бешкетуючи та провокуючи кожного, хто подобав їм на «кабана».

Богослов Славко Башук теж був на панахиді. Прийшов хлопець помолитись за душі героїв і попрощатись зі Львовом, бо його розвідча служба й «відпустка» кінчилась і вночі мусів від’їхати до Станиславова.

З церкви вийшов задуманий і під настроєм урочистого моменту перед його очима ще далі височів обкутаний димом кадил символічний березовий хрест, а душа колишнього бойовика не переставала співати під музику розмоленого серця «Вічную Пам’ять».

Йшов наш питомець тихо самотою, тримаючи під пахвою парасолю, яку дорога бабця встромила йому на прощання в руку (а в кишеню десять злотих), бо радіо заповідало навечір дощ (казала). Ішов якраз попід дерев’яним парканцем, попри город пана Максим’яка, в напрямку вулиці Шептицьких до трамваю.

Саме там ждало на нього його Призначення…

Двоє репрезентантів Передмур’я Християнства, два миршаві студентики з когорти бешкетантів, побачивши смирного, Богу духа винного, затопленого в своїх думах питомця, дістали раптом охоту зробити йому несподіванку — заспівати щось «до слуху».

На розі вулиць Шептицьких і св. Терези приперли Славка до стіни, до будинку «Зінґера», і заричали йому, просто в обличчя:

«Шептицкєґо на лятарнє, на лятарнє…»

Але другої строфки не мали змоги проспівати, бо тоді смиренний, Богу духа винний питомець ніби перетворився з містера Джекила в доктора Гайда: рвонувся наперед, розпустивши чорні крила пелерини, махнув бабусиною парасолькою і кропнув одного співака (баса) ручкою межи очі так твердо і з притиском, що вона трісла на четверо, а